Андрій Дмитрук - Велика місія цивілізаторів

— Ви і про Снока знаєте? — вигукнула Анджела.

— Ми все знаємо.

Автомат налив інспекторові другу склянку, кинув цукор.

— Заарештуєте його?

— Так. Попередимо. До того ж він пише без маніпуляторів. Підсудна справа.

Він довго, сумно роздивлявся червоне намисто. Анджела машинально захистила його рукою.

— Це також, — кинув інспектор. — Їдьте додому, переодягніться, привезіть плаття сюди — і ви вільні.

Вона пішла до дверей, але раптом почула:

— Стривайте хвилинку. — І трохи лагідніше: — Ви б не погодилися повечеряти зі мною в ресторані?

— Ні, — гордо відповіла Анджела і вийшла.

Дівчина вела машину й схлипувала, кусаючи нижню губу, бузкову від впорскнутої фарби. Вогні ліхтарів розпливалися, схожі на пишні жовті квіти.

Старий Сигуетлі сидів на ґанку і палив люльку. Була дев'ята година вечора. За галявиною тісно стояли дерева. Праворуч від будиночка кінчалося крило лісу, і там, немов синє махове пір'я, стовбурчились високі сосни. Густий туман висів над просторами боліт. Теплий вечір вертав на землю дим незліченних люльок, випалених лісничим за сорок шість років його відлюдництва.

По ставках і мохнатих горбочках розповзлось яскраве помаранчеве світло. Воно покрило все, мов лак, і болото здалося раптом старому майданом, на якому повно незвичайних оранжевих автомобілів… Сигуетлі захитав головою, проганяючи сон. Вершини чорніли на тлі заграви. Щось променисто горіло вдалині, змінюючись від білого до малинового. Потім раптом усе погасло. Замиготів ланцюжок рудих бродячих вогників: горіли кущі. Вогники зникли, немов хтось разом затоптав цілий акр палаючого підліску.

«Дуже химерна гроза, — подумав Сигуетлі. — Тиха гроза. Може, це випробування нової зброї? (Раз на тиждень старий читав газети, привезені поштарем із Паунтвілла). Все одно зараз нічого не дізнаюсь. Ніч. Почекаю до ранку. І взагалі, пора лягати спати».

Лісничий вибив люльку об ріг стіни й пішов зачиняти віконниці. У темряві кумкали жаби. Сигуетлі, крекчучи, повертав дубові щити. Старий поспішав: він був сам не свій. Вдалині наростав невиразний шум. Ось чавкнула трясовина, ось ніби великий стовбур важко впав у ставок. Шум став ритмічний. Він нагадував глухий стукіт паровоза. Несподівано старий зрозумів природу грізних, але давно знайомих звуків.

Це були кроки.

По воді, через болото, через ліс.

Кроки давили, розмелювали, нищили деревину, змішували крони з корінням, розпліскували воду в озерах.

Підсліпуватий Сигуетлі не бачив того, хто йшов. Старий упав на коліна і слухав, як лементують сосни.

Настала тиша, потім затріщав корабельний бір коло Паунтвіллської дороги…

Об одинадцятій задзвонив телефон губернатора штату. Губернатор неквапливо відклав авторучку: «Знову мінітмени, дідько б їх забрав!» — і злегка нахилив до себе мікрофон.

— Слухаю.

— Пробачте, сер, з вами говорить Севедж, мер міста Паунтвілла.

— Чим можу служити, містер Севедж?

— Бачите, сер… У нас таке скоїлося… Ось, знову… чуєте?

— Ви що — посуд б'єте?

— Нам не до жартів, сер. Зруйновано ряд кварталів.

— Та поясніть ви мені, нарешті, в чому справа!

— Гігант, сер! Людина заввишки понад двісті метрів. Велетень зірвав автомобільний міст і орудує ним, як ціпком…

— Очевидно, він ще не встиг добратися до салуна, в якому ви сидите, Севедж?

— Клянусь богом, сер, це правда. Клянусь життям своїх дітей! Я розумію, звісно… Ніде, ніколи… Господи! Я бачу його з вікна! Якщо ви не надішлете військових літаків, він роздушить Паунтвілл, як мурашник! Розумію, розумію…

Щось стукнуло — певне, мер впустив трубку на стіл. Губернатор, нахмуривши брови, з хвилину слухав страшенний гуркіт і брязкіт…

«Або телефонна станція, або…»

Він простяг руку до іншого апарата.

— Алло! Це квартира містера Аугрілла?

— Аугрілл слухає.

— Фред, одягайтесь і мчіть у Паунтвілл. Там щось надзвичайне. Мер збожеволів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, сер! Летіти одному?

— Так. Обережніше тільки — Паунтвілл стоїть на белебені — ліси, багнища й таке інше… Зможете — сідайте в межах міста, не зможете — не сідайте… Зв'язок тримайте безпосередньо зі мною.

— Слухаю! Через годину, не пізніше, буду на місці.

Губернатор поклав трубку. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Говорив шериф маленького містечка Когер, сусіднього з Паунтвіллом.

Виявляється, в Когер уже вкотилася хвиля паунтвіллських автомашин. Незабаром прибудуть піші біженці. Зв'язок із містом перервано. Біженці розповідають, що велетень синій, мов утопленик, що своїм диханням він здуває залізні дахи.