Андрій Дмитрук - Велика місія цивілізаторів

Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».

— Саме так, місіс.

— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?

— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців. [2] Гра слів: Lizard — по-англійськи ящірка.

— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.

Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:

— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.

Вона засміялася, взяла мене під лікоть:

— Ходімо!

Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.

— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.

Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!

— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?

— Все по порядку. Як це з вами…

— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.

Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!

Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.

— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.

— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.

— Дезі, проведи джентльмена!

Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.

Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.

Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.

Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.

Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.

Професор Керуак схожий на Резерфорда [3] Резерфорд Е. (1871–1937) — великий англійський фізик. — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.