— Свіжі газети, містер Смайл.
— На стіл, Фелікс.
Лакей подав пачку газет і вийшов. Юджін послав у рот порцію чуінгаму й почав гойдатися, дивлячись удаль через перила галереї своєї заміської вілли. Недбало розгорнув газету.
«Новий рекорд Юджіна Смайла…»
«Двісті вісім годин твіста…»
«Король твіста збирається їхати в Лос-Анжелос…»
«Неперевершений Юджін уклав контракт із Голлівудом…»
І так скрізь у вечірніх газетах. Відтоді, як Юджін О'Смайлі, який американізував своє прізвище, вперше виступив у дублінському кафе «Ямайка», весь світ захоплювався рекордами невтомного ірландця: сорок дві години твіста, вісімдесят дев'ять, сто шість, двісті одна!
Обкладинки журналів завоювало характерне обличчя Смайла з гострим носом, карими очима й короткою спортивною зачіскою.
Лише одна темна плямочка затьмарювала шлях Юджіна, завалений тисячними контрактами і осяяний сотнями магнієвих спалахів. Одного разу Смайл побачив у першому ряду старого лікаря. Рвонувся до краю естради. Зал здивовано притих. А вчений у сірому плащі й білому шарфі підвівся, відвернувся від Юджіна і пішов проходом, стукаючи ціпком і не звертаючи уваги на зойки екзальтованих дівиць.
А, до біса! Було б що згадувати. Пора змінити шовковий домашній халат на строгу чорноту й білизну вечірнього костюма. Банкір Ліндер дає вечоринку з нагоди дев'ятнадцятиріччя своєї доньки. Гм… Є над чим подумати.
— Фелікс, фрак!
Смайл зірвав капронового метелика. Друга година ночі. Автомашину відпустив. Треба пройтись.
У голові Юджіна бродили сухі, не дуже сухі і зовсім уже «мокрі» напої Ліндера. Пішоходів зустрічалося мало: яскраво сяяли сизо-білі панелі вітрин. Юджіна гойднуло з боку на бік. Не варто було так напиватися сьогодні.
…Звідки цей дзенькіт? Ох, диявол, яке велике скло! І вже біжить проклятий боббі з ліхтарем, кричить, хапає за комір плаща.
Та відпусти ж… В очах ні жалю, ні пощади. Ну, постривай…
Поліцай, розкинувши руки, лежав під розбитою вітриною. Кулаки Юджіна працювали з кулеметною швидкістю, стукотіли по черепу мертвого констебля.
… — Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, — суддя суворо глянув з-під насуплених брів, — за професією… гм…
— Король твіста, ваша милість! — сумно підказав Юджін.
1. Лігард, кореспондент «Великого екрана»
— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.
— Востаннє — два дні тому.
— Як почував себе містер Вайссен?
— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.
— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»
— То в чому ж справа, пане редакторе?
— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».
Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.
Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.
У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.
Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:
— «Великий екран»?
— Так, місіс.
— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?
Читать дальше