Гейнц Фівег - Полум'я в лабораторії №1

— Я не хотіла заважати вам, колего Гансен. Ви вже проглянули ці розрахунки? — і вона показала на аркуш паперу, що лежав перед ним.

— Ні, ще не всі. Але я зараз закінчую.

Жінка нахилилася до нього і сказала притишено:

— Ви мабуть, так само як і я, весь час думаєте про шпигуна. Ви вірите, що доктор Штегеман… — Асистентка не договорила.

Гансен проковтнув слину, його серце почало битися швидше. Він покрутив олівець між пальцями і знизав плечима.

— Вірити… — відповів він задумано, — вірити — це вже занадто. Краще сказати — підозрівати. Ще нічого не доведено. Чи, може, ви щось чули?

— Ні, про це дуже мало говорять. Знаєте, що я думаю? Шпигун зайшов у лабораторію № 1 через сховище. Злочинці завжди такі винахідливі. Хоч поліція і шукає злочинця серед нас, але я думаю, що це даремно. Хіба ви, наприклад, можете подумати таке про когось із наших колег? Я — ні. Я з цим не згодна.

Гансен вимушено посміхнувся.

— Ви вірите в чесність? Звичайно, я такої ж думки, як і ви. Проте ручатися головою за тридцять чоловік, яких, відверто кажучи, знаєш поверхово, теж не можна. Ви вважаєте, що доктора Штегемана затримали безпідставно?

Схвильована асистентка зітхнула й замовкла.

Була субота. Після закінчення робочого дня робітники та інженери гомінливою юрбою виходили через широко відчинені ворота радіозаводу. Тріщали мотори мотоциклів, дзвеніли велосипеди. Великі строкаті автобуси один за одним зупинялися недалеко від воріт. Чоловіки й жінки щільним натовпом оточували їх, заходили всередину, і машини відходили.

Інженер Гансен швидко перейшов через дорогу, щоб встигнути на автобус, але кондукторка вже відправила машину. Він з досадою подивився вслід і пробурмотів щось собі під ніс. Потім закурив сигарету, підійшов до самого краю тротуару і подивився вздовж вулиці. Чергового автобуса ще не було видно. На зупинці збиралося все більше й більше людей. Гансен нетерпляче ходив туди й назад по тротуару. Роздратовано глянув на годинник, і коли підняв голову, випадково подивився просто в обличчя чоловікові, який відверто пильно оглядав його. У Гансена пересохло в роті. “Кримінальна поліція! — промайнула думка. — Один з тих, хто стежить за мною!” І він удавано байдуже відвів очі вбік і спокійно підніс сигарету до рота.

“Прокляття! Цього ще невистачало!” — подумав він. Гансен повернувся і ніби ненароком ще раз глянув на незнайомця збоку. Раптом Гансену здалося, що цей виразно окреслений профіль знайомий йому. Чи, може, він помиляється? А може, вже бачив десь цього чоловіка? До зупинки наближався автобус, і це перервало думки Гансена. Він першим ступив на підніжку. Випадково чи ні незнайомець опинився поруч з ним і в автобусі? Вдавано байдуже дивився Гансен на вулицю.

— Рибальська! — оголосила кондукторка,

Гансен вийшов з автобуса і полегшено зітхнув, коли побачив, що незнайомець поїхав далі. Гансен подивився услід автобусу і завернув за ріг вулиці.

Вулиця тяглася околицею міста. Здалеку сюди слабо, наче крізь вату, долинав міський гамір, сигнали автомобілів. На цій вулиці Гансен наймав квартиру з двох кімнат. Скоро вже рік, як він перебрався сюди. Гансен пройшов садочком, розбитим перед чепурним будиночком, відчинив важкі дубові двері і не кваплячись піднявся по сходах. Пухнаста доріжка пом’якшувала його кроки. Молодий чоловік витяг з кишені ключ, відімкнув двері, зайшов, потім замкнув двері зсередини на засув. Після цього швидко перейшов до другої кімнати, яка правила йому за спальню. Відкрив широкі дверцята стінної шафи для одягу. На товстій мідній перекладині висіли на плічках костюми і пальта. Гансен швидко скинув одяг на ліжко, зняв мідну перекладину, розкрутив її і витяг з порожнистої трубки старанно згорнуті креслення та папери, вкриті цифрами. Повільним кроком повернувся до першої кімнати.

На маленькому столику лежали книжки. Гансен багато читав. Часто після роботи він лягав на тапчан і читав до пізньої ночі. Але сьогодні і не глянув на книжки. Зняв піджак, витяг із шафи невеликий чемодан і почав складати в нього одяг та білизну. Окинув поглядом кімнату, чи нічого не забув з того, що треба взяти. Погляд його ковзнув по тапчані, глибокому, затишному кріслі і зупинився на великому екрані телевізора.

“Я часто заздрив тим, хто має це, — подумав він, — а тепер ось залишаю все. Та що там! Не дві — двадцять дві кімнати матиму. Цілу віллу для себе та Едіт”.

Гансен з насолодою вимовив це жіноче ім’я. Радісне почуття охопило його. Він ліг на тапчан і підклав ліву руку під голову.