Володимир Владко: Твори в п'яти томах. Том V

Жінка вийшла. Тимощук глянув на розчароване обличчя Соболя і всміхнувся:

— А ви думали, що все так легко! В нашій справі потрібні терпіння і витримка. Заждемо ще. Хоча… хоча і тут уже є над чим серйозно замислитись, — додав він, покусуючи губи. Потім труснув головою і рішуче мовив: — Ні! Це нічого не дало б. Нехай вона погуляє, ми ще побачимося з нею… А втім… В чому ж. тоді річ? Дивно…

Чекати ще довелося досить довго. Стемніло. Потім насунула ніч. Проте ніхто не приходив.

Тимощук дав якесь розпорядження чоловікові, що сидів біля дверей. Той вийшов. Майор акуратно розклав папери вбитого на столі і загасив світло. Вони з Соболем вийшли до сусіднього кабінету і сіли там, прочинивши двері так, щоб видно було вікна першої кімнати, тіло небіжчика і стіл, де було розкладено папери.

— Тепер усе залежить від нашої витримки, — тихо мовив Тимощук. — Це діло куди серйозніше, ніж я гадав. Певен, що справа не тільки в картці.

Тепер час спливав ще повільніше. Соболя хилило в сон, але зусиллям волі він примушував себе пильнувати. Так минали години.

Раптом Соболь відчув, як рука Тимощука обережно торкнулася його коліна: увага! Майже тієї миті він помітив тоненький промінь світла, що впав зовні на одне вікно сусідньої кімнати.

Промінь згас. Почувся легенький скрегіт по склу. Згодом щось тріснуло — коротко й сухо. І відразу з сусідньої кімнати війнуло свіжим морозним повітрям. У неясному чотирикутнику вікна з’явився темний силует чоловіка і сів на підвіконні. Гострий промінь електричного ліхтарика пробіг по кімнаті, спинився на мить на білому простирадлі, потім на столі з паперами. Чоловік нечутно зіскочив з підвіконня, попрямував до столу з паперами і взяв там щось, присвітлюючи собі ліхтариком.

Потім незнайомець підійшов до небіжчика, відкинув простирадло і, пробурмотівши щось, схилився над тілом Фірсова. Саме цієї секунди під Соболем рипнув стілець. Чоловік озирнувся. Промінь ліхтарика майнув по кімнаті й вихопив з темряви голову Соболя. Тимощук кинувся в сусідню кімнату. Але чоловік ще швидше рвонувся до вікна. На мить його постать ясно вималювалася на тлі неба. Пролунав постріл. Чоловік зойкнув і незграбно зіскочив з підвіконня.

— Лишайся тут! — крикнув Тимощук Соболю і кинувся до дверей.

Зразу ж таки в дворі пролунало ще кілька пострілів. Соболь підбіг до вікна. Він побачив темну купу людей, що борсалися внизу. Піймали!.. Соболь увімкнув світло.

До кімнати ввійшов майор Тимощук. Він тримав у руках дві фотографії. На обох була підстаркувата жінка, в обох нижні краї були наче вирізані ножицями. Тимощук приклав картки нижніми краями одну до одної — краї зійшлися.

— Дещо є, — мовив Тимощук. — Одна фотокартка — Фірсова, другу знайшли в кишені пійманого відвідувача. Між іншим, це той самий “капітан”, що збив Фірсова своїм віллісом. Обидві фотографії зійшлися. Але “капітан” ще за чимось полював. Що він шукав на трупі? — Тимощук замислився.

— Я знаю! Золоті зуби! Розумієш, золоті зуби! — вигукнув Соболь.

Тимощук глянув на Соболя, потім на відкритий рот Фірсова й похитав головою.

— Він, мабуть, хотів вирвати в нього золоті зуби. Я чув про таке, — переконував Соболь.

— Ні, — рішуче похитав головою Тимощук. — Ні! Деталі ти помічаєш добре. Але висновки твої надто дрібні, неправильні. Це був не грабіжник, якоґо привабили золоті зуби. Тут гра значно тонша. Зуби… так… зуби… але не те, зовсім не те… Що ж тоді? — Він схилився над трупом.

— Ага! Он воно що! — Тимощук випростався, тримаючи в пальцях білий зуб. Він показав його Соболю.

— Поміж золотими був оцей, — сказав майор. — Він вигвинчувався. Зрозуміло? В ньому ми знайдемо…

Майор підійшов до другого стола, ввімкнув лампу. І тоді остаточно здивований Соболь побачив, як Тимощук обережно виймає з зуба тоненьку білу стрічечку з дрібненьким написом.

— Шифр! — сказав майор Тимощук. — Ось у чому річ! Ось за чим вони полювали! їм треба було добути цей шифр, що зберігався у Фірсова. І непогано зберігався. От чому “капітан” хотів вивезти якнайдалі тіло Фірсова. Звісно, пароль теж був потрібен їм. Але головне — шифр. Розумієш, я відчував, що фотокартка — не все, і був певен, що хтось неодмінно прийде! Спочатку вони ознайомляться з обстановкою, а потім уже почнуть діяти. Так і вийшло.

— А хто ж ознайомлювався з обстановкою?

— Удавана сестра Фірсова. Ми допомогли їй це зробити, показавши небіжчика. Вона, либонь, одразу запримітила, що в нього відкритий рот. Це полегшувало їм завдання. Адже відкрити рота задубілому трупу, щоб вигвинтити зуб із шифром, було б важче. Що ж, ця жінка добре зіграла роль! Це тобі, друже, не театральний інститут, а вища гестапівська школа. Тепер приберемо до рук і “сестру” і всіх поплічників “капітана”. Ми не дозволимо довго гуляти ворогові по нашій землі, хоч би який досвідчений і спритний він був.