Олесь Бердник - Вогняний вершник

— Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? — поцікавився шофер.

— У якому?

— А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?

— Та де там, — неохоче озвався я. — Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся довгенько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.

— А, — підозріло буркнув шофер. — Ясно…

Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не сказав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знайшов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.

Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.

Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.

— Що вам? Підстригти бороду?

Її колега — піжонистий хлопчина — пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па календарі. Там чорніла цифра 21. Трохи “вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!

Дівчина сердито запитала:

— То що будемо робити?

— Поголити. І підстригти.

— Як? По-людському?

— Еге ж, — не став я сперечатися. — Хай буде по-людському…

І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.

— Ну от, — ласкавіше озвалася перукарка. — Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…

Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що скаже дружина? Як зустріне?

Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:

— Кого вам?

— Як? — здивувався я. — Я прийшов до себе додому.

— Додому? — прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона побачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. — Чого вам треба? — крикнула вона з-за дверей. — Я подзвоню до міліції!

— Схаменіться, — якомога спокійніше озвався я. — Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.

— Яку Килину Макарівну? — притихла жінка. Насторожилась.

— Та яку ж? Курінну, господиню квартири.

— Таке скажете! — мовила жінка. — Та її вже два роки, як нема.

— Як то нема? — скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.

— А так. Померла вона.

— Померла?..

— Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.

— А донька? — Тремтячим голосом запитав я.

— Галя?

— Галя.

— Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?

Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?

До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клубок…

— Вам кого? — запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.

— Начальника. Товариша Кравчину.

— Можна. Тільки навіщо з рушницею?

— А вона мені непотрібна, — розгубився я. — Це так… випадково. Купив.

— Залиште, — строго сказав черговий. — Ідіть. У начальника нікого нема.

Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.

— Ти?

— Я, друже, — вбитим голосом одказав я. — Рятуй мене!

— Рятуй? — перепитав Кравчина зловісно. — Три роки десь пропадав, а тепер — рятуй?

— Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.

— Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесоюзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.

— Яка розтрата?

— Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то — мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, розповідай, де був, куди подів гроші?

Я сів приголомшений.

— Повір, я не брав ні копійки.

— Ревізія була. Все визначено.

— Головбух постарався! — спалахнув я. — І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скористався.

— Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?

— Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!

— Коли тоді?

— А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!