Виктор Положий - Сонячний вітер

— Немає рації побиватися, шановний Бастосе. Що дадуть свідчення хворого, якщо вони позбавлені юридичної сили?

— Е, не кажіть, шановний Луно! З тої мозаїки психіатри ліплять якусь одним їм відому картину хвороби. Може, б якось і допомогли нещасному, га? А так я не дуже навіть дослухався до того варнякання, у мене в самого склероз, вважай, і мої свідчення не мають ні юридичної сили, ні котроїсь іншої.

— Отака в мене служба, — зітхнув по паузі Бастос. — Якщо вам доведеться згодом ступити на цю стезю, врахуйте мої промахи, згодиться.

— Щиро вдячний за пораду!

— Пусте — махнув рукою Бастос. — Оце, власне, з цього приводу я й хотів зустрітися з вами. Ну, й ще… — Бастос ніби зам’явся, — суто приватне прохання… Нам з вами по всякому доводилося зустрічатися: й по злому, й по доброму. На кожні часи своя служба, що тут поробиш. Але я завжди вас мав, шановний Луно, за порядну людину. Тож, коли переможе Національний фронт, буде багато змін. Я просив би вас, Луно, як давнього знайомого, аби мене нікуди не тягали, не виставляли на посміховисько в пресі, аби дали спокійно віку дожити.

— Ну хто ж зважиться турбувати заслуженого криміналіста, шановний Бастосе? Ось візьміть про всяк випадок мою візитку, — Луно простягнув білу картку.

— Дякую, Луно. Я радий, що ми порозумілися. Не тримайте зла на старого. Хай вам щастить. Ось проведу вас, трохи порозважаюсь і собі додому, бай-бай.

Луно спускався сходами в суцільній темряві, ковзаючи правицею по перилах. Це вже були інші сходи, десь усередині “профілакторію” мадам Агухеро, на які, попетлявши порожніми вузькими коридорами, його націлив Бастос, шепнувши наприкінці: “Внизу штовхнете двері, там під’їзд і праворуч — вулиця”. Він сторожко намацував чергову сходинку, і коли підошва торкалася її, серце, кіби в такт, гучно гупало, а коли інша нога підіймалася, воно підскакувало аж до горла, перебиваюч і дихання. Все виявилося простим, як маїсовий коржик. Старий лис Бастос, коли б і хотів, більше б уже не сказав нічого. Білий літак з двома голубими поперечними смугами на крилах належав у цій країні тільки одній людині — дону Льяносі, грубо кажучи, одному з небагатьох місцевих мільйонерів. Прізвисько для вузького кола — Фантик. Злітали — ясно ж — з авіабази “Сельва-2”, де служить зять Льяноси, полковник ВПС Октавіо Гермас. Союз капіталу з вояками видно неозброєним оком. Виходить, машина запущена… Вже тільки за це можна дякувати Бастосу. А що йому до того, заслуженому шефові столичної поліції, котрий пережив на своєму віку кілька переворотів? Всі його цінували, як досвідченого криміналіста, а в політику він не ліз, тому не дуже й “забруднився”. Пенсія йому так чи інак належиться, вирішив і на цей раз не втручатися. І це теж насторожує: значить, події будуть розвиватися бурхливо. Окрім того, Бастос учинив мудро: міг би скачати якусь суму з Льяноси, а не став. Бо тому б довелося труснути власним гаманцем, а таке не забувається, потім би нагадали. А тут, певно, обійшлося коштами партійними, ліберали й “демократичні католики” багатенькі. Вертольотом же привезли “Аль Капоне” і К° з суміжної Парайї — підлеглі Гермеса акуратно провели через кордон. Більше нізвідки. І доведеться комусь мандрувати туди. На пресу надії ніякої — підіймуть на сміх і свої і чужі. А знати, що вони готують, мусимо.

Ти підеш, братку.

На вулиці Луно здалося, що йому холодно, аж плечима пересмикнув, намагаючись звільнитися від тисячі колючок, що вп’ялися в шкіру. Влився в натовп, ніби намагаючись позбавитися відчуття пронизливого вітру. Людей було багато, вони обтікали його з усіх боків, розгарячілі, збуджені надвечір’ям, з розчинених навстіж кав’ярень хвилями линули солодко-духмяні аромати, пахло свіжими булочками, кавою і чомусь старим деревом, там і там грала музика; а Луно ніяк не міг пристосуватися до вуличного ритму, на нього наштовхувалися, не завжди встигав ухилитися від зустрічних. І тоді Луно різко звернув ліворуч, у парк Свободи, але не пішов навпростець, повз високі пульсуючі фонтани, бо ніби наткнувся на вогку й невидиму стіну ще більшого холоду і, пришвидшивши крок, аби не марнувати часу, гайнув півколом, доріжкою, що огинала центр парку.

І тільки в бібліотеці, в порожнісінському залі періодичної преси, де вже ввімкнули кілька світильників, йому стало затишніше. Відтепер почалася робота, потрібно було дещо уточнити. З інформації, що йому передали “шефи”, багато взяти не міг, бо ж відзначалася специфічністю, проте виводила на головне — на людей, на тих же фахівців. І серед них треба знайти помічника, консультанта, а може, й… Старші за віком і більш-менш відомі з зрозумілих причин відпадали. Пам’ять вчепилася за знайоме прізвище, і тепер думка крутилася довкола нього. Уго Піко, молодий доцент медичного факультету університету, його добре знає Феліппе, Феліппе Альварес, рідний брат мій… Слухав у нього лекції з психопатології на другому курсі. Уго Піко… Колись він працював у молодіжних демократичних гуртках. Згодом від політики зовсім одійшов, це розповідав Феліппе. Займається виключно наукою, стажувався в Сполучених Штатах. Бібліотечна картотека справно підказала, де, коли і з якими статтями (окрім суто спеціальних, наукових) виступав Піко, а також і те, який вони мали розголос. За годину, порившись у газетах, Луно сформував для себе попереднє враження про незнайому людину.