Виктор Положий - Сонячний вітер

“Так чи не так, але логічно, й кращого тут не придумаєш”.

— Бо ж від трагічного до смішного інколи — один крок, — відповів на своє ж питання Шеф-2, — отож, аби не опинитися нам у смішному становищі.

І так воно вийшло, ніби й сам не вірить у можливість гіршого, й Луно тим самим заспокоює, але перевірити, мов, необхідно. Власне, час розходитися й починати ту перевірку.

— Ви натякнули, що дещо є? — нагадав Луно.

— Воно не мине ваших рук.

— Певну інформацію з цієї проблеми вже передано вам у відділ, — повідомив Шеф-1.

— Ваші попередні міркування, сеньйоре Луно? — спитав Шеф-2.

— На жаль, у мене ще їх немає.

— Будуть! — запевнили його. — Приступайте.

— Так треба, — коротко кинув йому Черокі, кивнув усім на прощання й пішов першим, не оглядаючись.

І тоді одразу забрязчали об цементне покриття внутрішнього дворика алюмінієві ніжки стільців, присутні попідводилися з-за столу.

— Не сумнівайтеся, Луно, — сказали ще йому, — за котрусь ниточку та вхопитеся. Світ тісний. І в ньому не тільки мисливець пантрує на жертву, а й жертва, мов кролик на удава, біжить на мисливця.

Ти підеш, братку.

Що світ тісний, він переконався невдовзі, десь години через дві після тієї конфіденціальної зустрічі, коли у відділі йому передали щойно отриманого білого, аж крейдяного, акуратно заклеєного конвертика без жодного підпису. Глянув на світло і обрізав ножицями по краю. На особистому бланку начальника столичної поліції було віддруковано:

“Шановний! У перше надвечір’я за місцевим часом на правому розі (якщо йти від центру, вулиць Флорес і Фуенте на Вас чекатиме молодий чоловік у костюмі сутенера. Запрошую Вас в одне веселеньке місце на чашку кави. Звичайно, дружини наші не повинні про це здогадуватися”. І внизу, замість підпису від руки закарлючка. Закарлючку ту Луно знав.

“Конспіратори, — незле подумав про Бастоса. — В країні відновлено демократичні свободи, а всі вдарилися в конспірацію”.

— Сказали: негайно і тільки вам особисто, — сказав помічник, що чекав на подальші розпорядження.

— Вже, — сказав Луно.

Хвилю він міркував і дійшов висновку, що то робота Шефа-2. Конспіратори… Хай так. Йому нічого не варто зробити вигляд, що не здогадався. “Перше надвечір’я” наближалося, на вулицю висипав натовп після спекотного дня, гамір долинав і сюди, крізь вікна четвертого поверху. То й піду. Тільки от від конспірації став одвикати. Нічого, синю синтетичну курточку в сумочку-гаманець і — вперед.

Чорним ходом вийшов з офісу, що займали керівні органи партії, трохи попетляв дворами і скоро згубився в юрбі перехожих. І сміх і гріх, думалося. Ще ніколи не доводилося працювати проти душевнохворих. Хоча при чому тут вони, нещасні?.. Живі роботи… Коли медики дозволяють собі — так-так, десь там, без власних імен, він уже в роботі — маніпулювати свідомістю здорових людей (як пишеться: “Із газет”), то що говорити про “скорбних главою”? А наджорстокість — “в ім’я”, “мета виправдовує засоби” — це у тих, хто над медиками… І раса заодне очищається, вигідно, словом.

Вій зробив парочку тільки йому відомих і ним же відпрацьованих трюків, так що, коли б і вчепився за ним раптом “хвіст”, то загубився б; ще й у глухому задвірку вдягнув синтетичну курточку, а сумочку-гаманця заховав до кишені, перечесався на інший бік і вийшов на ріг вулиць Флорес і Фуенте наче й зовсім іншим.

На обумовленому місці справді походжав “молодий чоловік у костюмі сутенера”: канаркового кольору костюм, лаковані черевики, біла сорочка, краватка-метелик з фальшивим камінцем, набрильянтинений, виголений до сизості, вусики ніби приклеєні — за три кроки видно, що за птиця. Знічев’я окинув Луно тренованим поглядом і, вихляючи задом, пішов собі, а Луно слідом, щоб невдовзі завернути в під’їзд, проминути двір, опинитися, мов у тунелі, між глухими стінами двох будинків, протиснутися в пролом у мурі, спуститися розбитими, густо зарослими з обох боків кущами троянд, східцями взагалі невідомо куди, щоб опинитися, знов-таки, перед — старими, дерев’яними сходами, котрі вели кудись угору, до якоїсь перехнябленої прибудови — великий голуб’ятник, та й годі.

— Нагору й коридором, — не обертаючись, сказав неголосно провідник і щез, наче розчинився в повітрі; взагалі в цьому закапелку вже посутеніло.

Коридорчик був низький і вузький, але дбайливо обшитий відполірованими дошками. В глибині його горіло невеличке бра. Де ж тут двері шукати, подумав Луно. Та двері самі прохилилися, за ними впівоберта стояв Бастос, наче ждав (чув, певно, скрип струхлявілих сходів, чи ще який сигнал прийняв) і запросив кивком голови: заходь.