Виктор Положий - Сонячний вітер

— Здрастуйте, колего, — приязно, навіть весело мовив шеф столичної поліції, щільно причиняючи двері. А кімнатка— два на два, ще й без вікон була, світло горіло, правда, яскравіше, ніж у коридорі, Під однією стіною канапа, журнальний столик, старий, ще з минулого століття, стілець, та й усе. — Знаєте, куди ви оце втрапили? Але спершу сідайте на цього скакуна — він, повірте, й важчих за вас витримував, а я на канапі примощуся. І даруйте, я тут трохи начадів. Більше не буду, бо ви ж не палите й досі, наскільки мені відомо.

— Які ж від “колеги” секрети, — гмикнув Луно.

— Атож! Бачите, яке мудре життя? Я колись ганявся за вами, а тепер ми обидва — на сторожі порядку й демократії. А ви змінилися, Луно.

— А ви наче вічний, Бастосе.

— Ха-ха. В мої роки вже ні старіють ні молодіють. Остання метаморфоза — коли в домовину кладуть. То знаєте, куди я вас закликав? Тут міститься напівлегальний профілакторій такої собі мадам Агухеро, де підтримують тонус втомлені від благовірних чоловіки й навпаки. “Кабінети”, звичайно, не тут, вхід є й з вулиці, а в цій комірчині пересиджують клієнти, коли накладки трапляються чи щоб уникнути небажаних зустрічей. А можна й отак, як ми з вами.

— Цілком пристойне місце, — згодився Луно.

— Тільки от не провітрюється. Відчуваєте?

— Байдуже: перетерплю.

— Що то молодий. А мені останнім часом постійно пахне смаленим. Склероз чи маразм?

— Позбав вас господь від того й іншого!

— Спасибі на доброму слові. Та пора, видно, честь знати. Ще якось дотягну лямку до виборів, а тоді — баста. Роки вийшли, на пенсію! Всіх злодюг і бандюг не переловиш.

— Ну хіба ж годиться такий багатий досвід, як у вас, на замок?

— Коли службовому псу постійно вчувається тільки смажене, хто ж його буде тримати? Присплять гуманно — та й по тому.

— А таки дуже пахне смаленим?

— Дуже, — серйозно сказав Бастос.

— А може, якісь ліки?..

— Може, якісь є. Але ж стільки клопотів, доки знайдуться підходящі! Повірте старому чоловікові: більше стратишся. Ні, вирішено безповоротно: до виборів — і баста. Вам жити, молодим!

— У чому вам ніколи не відмовиш, шановний Бастосе, то це в почутті об’єктивності!

— Ще раз дякую, любий друже! І хай святий Франціск буде милостивий до вас на старості літ, убереже від того, до чого я докотився. Аби не довелося воювати з божевільними, як оце мені довелося. Та навіть їм я не дав ради, уявляєте? Ні, на пенсію! “Аль Капоне”, “Вельвет”… Траплялися і раніше придурки: хто справжній, хто вигляд робив. Л з цими погорів на елементарному, уявляєте? Попередній допит, терористи корчать із себе чортзна-що, ясно, потрібна негайна експертиза. Апаратура записуюча вимикається, хлопці розходяться, щоб швидше ту експертизу організувати, один лише охоронник, тупий, як горила, залишається з тими діячами. Ну, і я, звісно, сиджу, знічев’я патякаю. “Аль Капоне” мовчить — йому гордість не дозволяє з поліцейським псом у балачки вступати, йому, аристократу пещеному, подавай одразу генерального прокурора й дюжину адвокатів. А у “Вельвета” починається словесне нетримання, помітно, що невдовзі “розмажеться”. “А ви, — кажу, — хлопці, часом дурману якого не наковталися?” — “Е-е, — говорить “Вельвет”, — я не дурний, щоб перед ділом ЛСД чи маріхуаною бавитися, можна вляпаться. То ось вони — на “Аль Капоне” зі “Шнурком” — ковтнули пігулки, що їм підсунули, а я тільки вигляд зробив, що ковтнув, а сам їх за комірець укинув, хотів після діла з’їсти, та загубив, коли нас брали, от вони й поснули, а я теж удав, що сонний, але все бачив і чув, нема дурних”. — “Хто ж вам давав пігулки”, — питаю. “Вірні люди”. — “І де ж?” — “Х-ха, небо там, а на плантації кава росте, на ній психи працюють, а довкруг дріт колючий, я не дурний, я все знаю!” — “Звичайно, ви розумака великий, то, певно, пам’ятаєте, що й далі було?” — “Ще б пак, я такий! Поклали нас в закритий фургон і повезли. Потім довго летіли вертольотом, сонце било мені в ліве око, а я й не кліпнув, бо ж вигляд робив, що сплю, сіли десь, літачки стоять такі маленькі, брезентом обмотані, й вертольоти, як наш, а нас перенесли до білого літака, на крилах по дві смужки голубеньких, і знов ми полетіли, я голову на вікно кругле схилив і дивлюся одним оком униз, так не помітять, а внизу сельва та сельва, сутеніло, коли приземлилися, перетягли нас в автомобіль шикарний, увібгали всіх трьох на заднє сидіння, я біля дверей опинився, якраз біля щілини в занавісці, і все, мов у кіно, бачив, але вже нічого цікавого не було, кукурудза та кукурудза, аж пива з пампушками захотілося, привезли на ще якийсь аеродром великий, літак з багатьма вогнями йшов на посадку, ще полетимо, зрадів я, на такому я ще не літав, проте нам дали чогось понюхати, й ми попрокидалися. Тобто вони прокинулися, а я ж не спав, бо не дурний, і ми пішли собі до аеровокзалу, сіли в рейсовий автобус, та й у готель покотили, я не дурний і все знаю, тільки більше нічого не скажу, а то, хе-хе, так і проговоритися недовго…” Ну, а далі “Вельвет” уже зовсім нісенітниці поніс, доки експерти заходилися довкола нього, геть “розмазався”. І чого я, старий дурень, не включив запис?