Николай Анисимов - Пульс безконечності

— Нехай біжить так, — сказав голова товариства.

Прозвучав постріл стартового пістолета, дідок рвонув, аж закуріло услід. Мефодьєв глянув на секундомір і не повірив своїм очам, а відтак секундомірові.

— Скільки у тебе? — гукнув він Шостаку.

— Вісім і чотири!

— Неймовірно! — Мефодьєв витер піт з чола. — Вісім і чотири десятих секунди без будь-якої підготовки!

— А тепер нехай спробує стрибнути у довжину! — кричав з протилежного кінця поля зраділий Шостак, а дід ніби й не бігав — пританцьовував біля краю доріжки.

— Хвилинку, — сказав Мефодьєв старому, кинувся за матами і розіслав їх за краєм ями для стрибків.

І не даремно. Дідок перелетів через яму, як горобець, і приземлився на мати. Він і сам, мабуть, не чекав такого результату, бо ж стрибав у довжину вперше в житті!

Того дня Мефодьєв і Шостак не стали більше випробовувати старого, побоюючись, аби він не ушкодив собі чогось з незвички.

Три дні пішло на побіжне ознайомлення з азами легкої атлетики. Дід показав 7,3 секунди на стометрівці, 2,54 метра у стрибках у висоту, 12,71 метра в довжину. Потрійний стрибок вони не стали навіть заміряти — однаково ніхто не повірив би. За час тренування архіваріус помітно покращив свою спортивну форму.

На ринг його більше не пускали — боксери панічно боялися дідка. Вдача у нього була норовиста: не хотів бігати з бар’єрами, бо це здавалося йому дитячою забавкою, відмовився метати диск і спис, мовляв, покалічить когось ненароком.

Через тиждень Шостак з дідком були вже у столиці республіки. Пенсіонер мав продемонструвати досягнення скромного обласного центру у групі “Здоров’я”, а там видно буде. Вони стояли біля краю тротуару. Готель був через дорогу. Шостак позирав на потік машин, що мчали з шаленою швидкістю: ніхто й не помишляв зупинятися перед “зеброю”.

Архіваріус став нервувати. Раптом стрибнув майже на середину проїжджої частини і почав шалено лавірувати поміж автомобілями. За ним неможливо було встежити. Лязгали гальма, вищали сигнали. Два таксі мало не перетворилися в одне. І все ж дідок дістався протилежного боку тротуару і махав звідти Шостаку рукою, а той витирав з чола холодний піт.

У двомісному номері вони перевдяглися. Шостак увімкнув телевізор і ліг на ліжко поверх ковдри. Показували футбольний матч. Наші мужньо програвали гостям. Дідок акуратно склав штани, розстелив ліжко і ліг, як і належить, видно, звик вкладатися рано. Закутавшись ковдрою, з відразою поглядав на екран, де на зеленому полі корчився травмований напівзахисник Бубуєв. Трибуни ревли з останніх сил.

— Таке воно, спортивне життя, — співчутливо прокоментував Шостак. — Нині ти на щиті, а завтра — під щитом. — Була нагода побесідувати з дідком про привабливість і мінливість долі спортсмена, надихнути архіваріуса на нові досягнення.

— Будьте ласкаві, зробіть тихіше. Ревуть як навіжені, — попросив дідок і, одвернувшись до стіни, натягнув ковдру на голову. — Терпіти не можу весь цей ваш спорт!

— Я вже звик до цього, — сказав він своєму супутникові. — Вони мене терпіти не можуть. Коли б могли, — знищили б одразу.

— Дурниці, — мовив флегматично приятель. — Ти завше був трохи психопатом.

Вони спустилися у метро. Супутник витягнув пригорщу мідяків і тицьнув один товаришеві.

— Краще б пішки, не так уже й далеко… Гляди… — чоловік боязко помацав щілину для монети. — Ой! Струмом б’є! — злякано скрикнув він.

Супутник засміявся — не дрейф, мовляв, бери приклад з мене. Він опустив п’ятак і спокійнісінько пройшов крізь вузький прохід. Його товариш вчинив так само, та як тільки він опинився під недремним оком фотоелемента, два окантовані гумою стальні лікті вискочили зі своїх гнізд і перекрили прохід. Чоловік з жахом кинувся назад.

— Бачиш я ж казав тобі, — ледве чутно прошепотів він своєму супутникові.

— А, чорт! Мабуть, несправний. Пройди біля чергової, — порадив той.

Чоловік рвонув із проходу і пройшов біля круглої скляної будки. Приятель нетерпляче чекав на нього. Ескалатор помчав їх донизу. На півдорозі східці раптом різко смикнулись. Усі встояли на ногах, лише наш знайомий полетів униз, як від удару по колінах битою для городків. А там, наповзаючи, спробувала зажувати йому руку стальна гребінка, але чергова вчасно зупинила ескалатор.

— Уважнішим треба бути, — сухо зауважила вона.

Чоловік розпачливо глянув на неї і безнадійно махнув рукою.

— Ця машинофобія колись таки вилізе тобі боком! — вичитував йому супутник, поки вони чекали поїзда. — Ти що, не знайомий з ефектом самонавіювання? Типовий випадок…