Николай Анисимов - Пульс безконечності

Запитання: “Нинішня криза — остання?”

Запитання: “Що означає: при цьому бути на військовій службі?”

Ще запитання: “Що можна вдіяти, якщо країни очолюють уряди-мафії з народами-заложниками?”

Запитання: “Чи можливо за цих умов врятуватися?”

Передісторія запитань…

У травні 199… року за сім місяців до Великої Кризи оператор супутника-винищувача Гектор Яблонськи невідь як змусив програміста бази ППО ІОХ забезпечити його корабель зміненою програмою виведення на орбіту. Згодом це дало йому змогу описати гігантський оверпол — величезний видовжений напівеліпс над Північним полюсом. На те пішло вісім років. За цей час, вважав Яблонськи, наслідки катастрофи вже достатньо згладяться, можна буде приземлитись і якось існувати…

З собою він взяв коректувальницю відділу спостереження Наїс Ферт.

Гектор вигрібав із шухляди документи, дипломи, листи, старі рахунки. Нарешті! Він схопив перепустку-ікс, сунув її до кишені. Ляснув себе по комбінезону: пістолет, пакет НЗ, особистий знак — а втім, навіщо йому тепер особистий знак? Пожбурив ключі і набрав номер:

— Наїс!

Гудки. Мабуть, вона вже в бункері. Коридором готелю командного складу’линуло вібруюче завивання сирени, сині світильники затемнення миготіли в такт звуковим амплітудам.

У коридорі передсвітанкові сутінки химерно переміщувалися з мертвотним голубим відблиском на стіні. Гектор вибив ногою скляні двері сусіднього номера. Розчинив стінну шафу: валіза з комбінезоном, усе спорядження по тривозі — на місці. Просто пощастило, що маленька Левіт у госпіталі! Майнула безглузда думка про записку на зразок: “Ейб! Ти все робиш слушно!” — але згадав, що жарт не дійде, тож який сенс глумитися над тим, хто стане покійником за п’ять хвилин…

Зі стоянки викочував джип з командою оточення, і Гектор ледве вмостився на запасному колесі. Хтось запитав, беручи валізу:

— Що тут, хлопче? Особиста нейтронка?

Гектор не відповів, та й потребу в цьому не було: хлопці були збуджені, розуміли, що означає тривога. Джип мчав, здіймаючи куряву, до стартових майданчиків, а назустріч повзли порожні, без пального, тягачі-цистерни.

“Уже заправились”, — про себе відзначив Гектор. Малі протиракети, стратегічні, крилаті ракети, супутники-винищувачі, супутники наведення, всілякі “земля — повітря”, “земля — земля”… Його тепер цікавила лише одна ракета — “земля — життя”…

— Коли минає термін ультиматуму?

— Через двадцять вісім хвилин…

Вони сиділи в джипі — всі в глибоких шоломах.

Залізноголові. Так вам і треба. Гектор уявив цю кам’янисту пустелю за півгодини — оплавлене, потріскане, спотворене вогненним смерчем каміння, кістяки машин, тисячі глибоко замурованих під запеченим кремнеземом у бетонних катакомбах людей.

— Швидше! — мимоволі крикнув він водієві.

Біля воріт бази сержант квапливо перевірив їхні документи. На валізу навіть не глянув. Навпроти блоку вісімнадцять Гектор народу сплигнув і щодуху побіг до входу. Алюмінієві покрівлі над стартовими позиціями вже були розведені, і пройоми зяяли в світанкове небо. Ще одна перевірка — на вході в бункер.

— Що у валізі? — різко кивнув головою темношкірий капрал.

— Картографія сектора, щойно одержав, — збрехав Гектор і зробив рух, ніби відкриває замки.

Капрал нетерпляче махнув рукою і доповів по селектору:

— Вісімнадцятий прибув!

Спуститися треба було лише на два яруси. В темному бункері сигнал тривоги ледве чувся; оточений тишею і прохолодою, серед надійного металу і бетону Гектор раптом усвідомив, що таки здійснить свій намір.

— Наїс? — запитав у темряву.

З ніші під товстенним коліном поливпроводу почулася легенька хода. Наїс підійшла впритул до нього. Гектор поцілува її, відчинив валізу.

— Перевдягайся. Хвилин за десять старт, треба поспішати.

Він відкинув вхідний люк, і зсередини на майданчик вирвалося сліпуче світло. Наїс скинула сукню на рифлену сталеву підлогу, надягла спершу внутрішній, білий, комбінезон — він був еластичний і якраз до міри — і зовнішній, мішкуватий, явно завеликий. Тим часом Гектор гарячково від’єднував телекерування, потім демонтував крісло в бойовому відсіку і викинув його на майданчик. Дорогий кожен дециметр місця. За кріслом полетів радарний пульт.

— Навіщо? — здивувалася Наїс.

Вона стояла мов неприкаяна посеред плями світла і все ще тремтіла, хоча скафандр мав систему автоматичного обігрівання.