Наталья Гайдамака - Позначена блискавицею

Художнє оформлення В. І. Бариби

…Вона завмерла в палкому пориві до неба, у напрузі подолання й злету, але піднесена вгору права рука вже ледь помітно заломилася назад, а ліва приречено впала на плече, стиснувши схожу на зірку похилену квітку. Ще одна мить — і почнеться нестримне падіння назустріч загибелі… Ні в постаті, ні в обличчі не було жаху чи відчаю — лише незмірний жаль за тим, чого не судилося здійснити. Таким був пам’ятник екіпажу “Айстри”.

Ольга поклала важкий букет червоних квітів на білу мармурову плиту, прохолодну навіть у спеку, і повільно випросталася. Щороку, вісімнадцятого червня, вона приходила сюди, на Зоряну площу…

На “Айстрі” були й Ольжилі батьки, Тетяна та Іларіон Воронови. Здійснювався експериментальний політ із так званим подружнім екіпажем, котрий мав підтвердити чи заперечити доцільність подібного добору учасників далеких експедицій. Сімейні пари, відфільтровані за найсуворішим конкурсом із чималої кількості претендентів, упродовж кількох років проходили складну програму підготовки, живучи поряд, в одному будинку, щоб краще познайомитись та призвичаїтись одне до одного.

Коли стартувала “Айстра”, Ользі якраз виповнилось дванадцять років. Вона добре знала всіх учасників польоту, бо мало не щодня бачила їх. На борту десять чоловік. Програма передбачала проведення досліджень на околицях Сонячної системи, за орбітою Сатурна. На час експедиції “космонята” — так жартома прозивали дітей космічних мандрівників — переселилися до шкільного санаторію; щовечора збирались вони у холі, щоб побачити на величезному екрані своїх рідних, сказати їм кілька слів під час сеансу прямого зв’язку. Та одного тихого зимового вечора телестіна раптом слшуче спалахнула — і на екрані замерехтіло рівне блакитне світло. Ольга й досі пам’ятає, як те світло облило її моторошним холодком тривоги, хоча вона й твердила собі: нічого страшного не могло, ніяк не могло статися…

Усі спроби розшукати корабель та відновити зв’язок із ним були марні: “Айстра” немовби випарувалась у космічному просторі. Висловили чимало гіпотез про причини трагедії, від вибуху двигунів аж до зіткнення з антиречовиною, однак нічого певного встановити так і не вдалося. А Ольга ще довго вірила: тато й мама живі, вони обов’язково знайдуться, може, не зараз, але через місяць, рік, два роки…

Щоліта, вісімнадцятого червня, вона приносила квіти до підніжжя пам’ятника. Червоні квіти, тільки червоні… Це не була річниця катастрофи — корабель зник у лютому — ні, цього літнього дня одружилися Ольжині батьки. Вона не могла пояснити, чому обрала саме цю дату для вшанування їхньої пам’яті, певно, давалася взнаки її дитяча віра у неминучість щасливого кінця, невідворотність повернення.

Їх було семеро, синів і дочок загиблих: Алла й Валерій Космиліни, Костик та Олег Заярні, Ярослав Чепіль, Іра Юркевич і вона, Ольга Воронова. Діти “Айстри” — так їх почали називати — не росли сиротами. І ті, хто жив поряд із ними, і навіть далекі, зовсім незнайомі люди намагалися якось полегшити тягар, що впав на ще незміцнілі плечі.

А Ольжина мати, Тетяна Воронова, гарна, весела, запальна, про яку хтось із друзів сказав, що вона вже сама по собі — людям свято, постала в скульптурі на Зоряній площі. Напевне, цей пам’ятник був би зовсім іншим, принаймні величнішим та урочистішим:, якби створював його професійний скульптор, а не той, хто добре знав усіх загиблих, бо входив до дублюючого складу, — біолог Андрій Волошин. Що він послав свій проект на конкурс, знали тільки його дружина та Ольга з Ярославом — після загибелі батьків Волошини взяли їх до себе. Однак усі зберігали таємницю, аж поки не оголосили результати конкурсу.

Ескізи Андрія Волошина вражали своєю нетрадиційністю — це, власне, був не пам’ятник екіпажу одного, конкретного корабля, а кам’яний реквієм по всіх тих, хто загинув на шляхах до незвіданого.