Наталья Гайдамака - Позначена блискавицею

Ми з тобою летіли на літаку. До татка летіли. І оту поли вже заходили на посадку, щось сталося. Здається, заклинило шасі, і ми ніяк не могли сісти. Літак робив величезні кола, і всі пасажири були наелектризовані тривогою: скільки ж це триватиме? Біля нас сиділа жінка, гарна жінка із русявою косою. Раптом вона почала голосно ридати, притискаючи до себе маленького сина. Я злякалась того крику та безтямних її очей і поглянула на тебе, мамо. Ти сиділа спокійна, тільки трохи бліда, і я спитала в тебе, чого тіточка кричить і хлопчик чого плаче, а ти сказала, що в неї, мабуть, щось болить або в хлопчика щось болить і мама злякалася за нього; не лякайся, доню, іще сказала ти, все гаразд, бачиш — я спокійна, я не кричу й не плачу, отже, все нормально, і скоро ми будемо на землі… ти ні на кого не звертай уваги, ти дивись лише на мене, доню, я впевнена, що все буде добре. Знаєш, мамо, я тоді й справді не злякалася. Лише через кілька років, коли підросла й порозумнішала, я пригадала все це і збагнула, чому ти тоді зробила так, мамо. Ти хотіла вберегти мене від панічного жаху, що охоплював людей у літаку, від смертельного страху, що мучив би мене до останньої хвилини, якби сталося найгірше… А коли все скінчилось добре й ми нарешті вийшли з літака, ти підхопила мене на руки і так сильно притисла до грудей, аж я почала пручатись. Я ніколи не говорила тобі, що не забула про це…

Не дивно, що в тебе стільки сивини, матусю. Інші вміють плакати — їм легше. А ти якось сказала, що давно вже розучилась плакати. “Сльози — камінь, і серце — камінь, і у небі не сонце — камінь…” Ти сама закула себе в міцні лати незмінної витримки, професійної привітності, зовнішнього спокою. Так, твоя робота цього вимагає. Але навіть удома ти не можеш позбутися цієї оболонки— чи так уже зжилася з нею? Усі свої прикрощі ти ховаєш у собі, щоб не завдати клопоту комусь іншому. Мене ти оберігала, бо я була маленька, татка — тому, що в нього складна, напружена робота і він мало буває вдома… Але ж я вже виросла, мамо, і почала помічати те, на що не звертала уваги раніше.

Коли ти скидаєш старомодні окуляри, очі, тоої втомлені очі, стають добрі та беззахисні. Але це триває лише якусь мить… Мабуть, черев те й не хочеш ти замовити еобг нарешті контактні лінзи, хоч скільки я тебе вмовляю — це не просто звичка, це ще й своєрідний засіб захисту, продовження тієї ж невидимої броні… Я так хотіла б, щоб вона вникла — не назовсім, ні, ти не зможеш без неї, але хоча б тоді, коли ми з тобою вдвох, мамо…

Я була берізкою, була зеленою,

Із буйним волоссям,

З очима чорними.

Я просиналась весною,

Коли небо високе й дзвінке,

А земля жива та гаряча:

На ній я стояла босоніж…

Тяглись до колін моїх трави.

Вітер чесав мені коси

Легкими прозорими пальцями,

Дощ мене умивав,

І сонце мені усміхалось -

Весь світ був до мене ласкавий.

Та потім весна минала.

Влітку я знемагала від спеки.

Восени старішала,

Взимку — вмирала…

Я була берізкою,

була зеленою.

Я своїми руками тонкими

Світ увесь обіймала.

Ольга міряла кроками довгий лікарняний коридор.

Янко, дівчинко синьоока!

Чи всі матері в такі хвилини згадують, якими були їхні діти змалку? Мабуть, що всі…

І знову лунає дзвінкий голосочок, сяють величезні очі, з яких аж вихлюпується захоплення й здивування. Для Яни все шило своїм особливим життям, немов вона дивилась на світ крізь чарівне скельце. їй шкода було дощу: він стукотів у шибку, просився погрітись у затишну кімнату, а його не пускали туди, і ображений дощик ішов собі геть. Світанок скрадався по хребтах будинків, як великий рудий кіт, а ялина під вікном була, звичайно ж, зачарованою царівною. Яна з усього вміла зробити для себе казку.

Вірші вона почала складати, коли ще й читати не вміла. Тому відразу кидалася до тата чи до мами, щоб вони записали те, що їй придумалося. Часто кликала їх навіть після того, як її вже вклали в ліжечко. Ольга вже добре знала отой її, як казав Ярослав, “натхненний” вираз обличчя! “А що я зараз скажу!”

Навіть коли підросла, в глибині її очей лишилося постійне замилування красою та щедрістю світу. Але вірші для Яни тепер були вже не радісним відкриттям, про яке всі повинні якомога швидше дізнатися, а заповітною таємницею, і ділитись нею вона не спішила. Рідше н рідше показувала Янка свої вірші батькам. Ольга іноді починала хвилюватись! їй здавалося, що донька живе в якомусь замкненому, штучному світі своїх мрій. Ярослав заспокоював її: “Нічого страшного. Янка розумниця, сама в усьому розбереться, а трохи синців при неминучому зіткненні з дійсністю не завадить”. Янка дуже любила батька, хоч іноді не бачила його місяцями. Зате що починалося, коли він повертався!..