Наталья Гайдамака - Позначена блискавицею

У просторому холі лікарні нікого ще яе було, отже, ніч, мабуть, минула відносно спокійно. Ольга чомусь згадала, яким порожнім, непривітним був цей хол спочатку, адже працювала в Реанімаційному центрі мало не бід дня його заснування. Це з ініціативи Миколи Матвійовича тут поставили м’які меблі, розмістили вазони з квітами й настінні акваріуми, і хоч дехто вважав, що це зовсім не обов’язково, Терненко твердив своє: “Сюди приходитимуть люди, із рідними яких сталося лжхо, іноді — непоправне. їм повинно бути принаймні зручно, нехай вони навіть і не помітять цих зручностей, не оцінять їх. Ми не завжди можемо полегшити їхнє горе, то мусимо його хоча б не збільшувати”.

Микола Матвійович займався раніше космічного медициною, він був одним із тих, хто готував до люльоту екіпаж “Айстри”, і Ольгу знав змалечку. Саме від нього багато років тому вона почула про організацію нової спеціалізованої лікарні і попросилася сюди на роботу. “Ти гарний спеціаліст, Олю, — казав він їй тоді, — я хотів би працювати з тобою. Та усвідом одне; це — робота . Непроста, але справжня . І тому їй не можна віддавати лише часточку себе. Вона вимагає всієї людини, усіх нервів, мозку, вправності рук, швидкості реакції, рішучості й терпіння, обережності й сміливості водночас. Це важко, Олю. Думай”. Ольга вперто стисла губи, а тоді заявила, що труднощів не боїться, знає вже, на що здатна; кілька років працювала на станції швидкої допомоги (Янка була маленька, а система чергувань давала змогу частіше бувати з дочкою: добу на роботі, три дні вільна). Вона вважала, що має всі ті необхідні якості, про які говорив Микола Матвійович, і їй хотілося випробувати себе…

Ольга піднялася на другий поверх, до жабінки гардероба, й набрала потрібний код. Затим зайшла до сусідньої кімнати, вдягла чистий робочий одяг — блакитний комбінезон та беретик, поправила перед дзеркалом волосся. Тепер — до Миколи Матвійовича.

По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.

Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.

— Викликали, Миколо Матвійовичу?

— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…

— Яна?!

— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…

— Прошу вас, кажіть усе як ві

— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.

— Де?

— У парку за містом, де березовий гайок…

— Вона була там… сама?

— Очевидно. її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.

— Де вона лежить?

— Сьомий поверх, четвертий бокс.

Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.

— Я хочу побачити її…

— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?

— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…

— Навіщо ж так, Олю…

— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!

На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.

Із щоденника Яни Чепіль

Ти ніколи не згадувала про це, мамо. Мабуть, гадат еш, що я все забула. Скільки тоді було мені років? Не більше п’яти. Та я пам’ятаю…