Герберт Уэллс - Невидимець

Кемп глянув вулицею в напрямі пагорба. Яких ярдів двадцять ззаду він уздрів здорбвенного грабаря, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік з дрючком у руках.

— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось.

Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо…

— Він десь близько! — гукнув Кемп. — Станьте вряд, перетніть йому…

Тут його сильно вдарено по вуху; він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавила йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув скрик болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ грабаря. На обличчя йо”у капнуло щось мокре; пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.

— Впіймав! — верескнув Кемп. — Допоможіть! Поможіть же! Тримайте його! Він унизу! Тримайте йому ноги!

Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг, важке дихання.

Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та дерли невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.

Купа тіл знову впала на землю. Боюся, що били там люто. І раптом пролунав дикий крик: “Милосердя! Милосердя!” — і швидко завмер.

— Облиште його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад. — Він — поранений, кажу я вам. Відійдіть!

Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі, дюймів па п’ятнадцять од землі, і притиснув долі невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — кричав велетень грабар із закривавленим заступом у руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно підіймаючи одне коліно. — Та й я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже червоніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього юшила кров. Пустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.

— Рот весь у крові, — сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!

Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки поруч Невидимого. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері “Веселих; крнкетистів” раптом одчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.

— Він не дихає, — заявив він. — Я не чую його серця. Його бік… А-а-а!

Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного грабаря, скрикнула різко.

І глянувши туди за її пальцем, всі побачили обриси прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була і наче скляна, на пій можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.

— Ого! — скрикнув констебль. — А ось і ноги видніють.

Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, ішов цей процес набування тілом видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу показувались маленькі біласті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі білістю альбіноса. Кулаки його були стулені, очі широко розплющені, на обличчі лежав вираз гніву та розпуки.

— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік. — На бога, закрийте йому обличчя!