Герберт Уэллс - Невидимець

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий.

Над полісменовим плечем заблищала сталева цівка, і п’ять куль, одна по одній, полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв, — сказав чорнобородий. — Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но ліхтаря котрийсь, і ходім пошукаймо його тіло.

Доктор Кемп усе писав у себе в кабінеті, аж доки не відвернули його уваги постріли. “Пах-пах-пах”, — клацали вони один по одному.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став дослухатися. — Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто, — в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорноти дахів і дворів.

“Там наче натовп під горбом, біля “Веселих крикетистів”, — подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над горбом на заході, а зорі яскріли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемпові думки зважували соціальні умовини майбутнього і заблукали зрештою в безмір’ї часів. Потому він зітхнув, випростався, спустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник на парадному вході. Від часу тої стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став дожидати, коли почує її кроки на сходах, але вона не прийшла.

“Що за дивина?” — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову до роботи, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та показалася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла вона.

“Щось я неспокійний сьогодні”, — сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цим разом уже рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже запопадливо працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кружала, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, відчув він, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по сифон содової води та віскі.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидячки, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

Доктор Кемп взяв у руки питво і знову став підійматись сходами, розглядаючись навколо і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, отже, він не доторкався до ручки. Він спокійно ввійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перше до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.

Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

— Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос! Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і рукомийником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.