Герберт Уэллс - Невидимець

Підвівши очі від роботи, він побачив, як палало небо за горбом просто нього. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула маленька чорна постать, що бігла схилом напрямі до його будинку. То був коротенький чоловічок у циліндрі, і біг він так шпарко, аж ноги його тільки миготіли.

“Ще один з тих ослів, — подумав доктор Кемп. — Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: “Невидимець!” Не можу зрозуміти, що це їх опало? Мовби “ми живемо в тринадцятому сторіччі!”

Доктор Кемп устав, підійшов до вікна й став дивитись на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.

“Жене, — подумав доктор Кемп, — але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе…”

Через хвильку одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але ще через хвильку її стало видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать та зовсім не щезла за суцільною лінією забудов.

— Осли! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.

Але ті, що були тоді на шляху і бачили втікача зблизька та спостерегли вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті, що були самі на відкритій місцині, — не поділяли докторової зневаги. Чоловік той біг щодуху і бряжчав так, наче він був набитий грошима гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед себе, туди, де під горбом уже починали запалювати ліхтарі і на вулицях юрбився народ. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були залінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, обертали погляди вгору і вниз на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.

Тоді нараз на вершині пагорба собака, що був грався на шляху, заскиглив і шмигонув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.

Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи вниз з горба. Крики розляглись уже й на вулиці, коли Марвел був ще тільки ген-ген де. Люди засували засуви, хряскали дверима, зачиняючи їх ва собою, налякані чутками про Невидимця. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх промчав повз нього, випередив його і вмить охопив ціле місто.

— Невидимець! Невидимець!

Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть якраз біля підніжжя пагорба, де починається колія конки. Власник його, спершися кирними червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому їв сухарі з сиром, пив пиво і розмовляв про щось з вільним од служби полісменом. Вимова його була виразно американська.

— Чого це вони галасують? — спитав сухорлявий візник, уриваючи мову й намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі.

Хтось пробіг по вулиці мимо дверей.

— Може, горить десь? — висловив гадку власник заїзду.

Кроки наближались. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судомно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь давав можливість це зробити тільки наполовину.

— Іде! — закричав він пискливим од жаху голосом. — Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері хряснули.

Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не пускаючи з рук книг. — Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік од нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

— Тут вам буде безпечно, — заспокоїв його чорнобородий. — Двері зачинені. В чім річ?

— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них хапливо застукали, гукаючи знадвору.

— Гей! — крикнув полісмен. — Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

— Він уб’є мене! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

— Ну, гаразд, — сказав господар, — заходьте сюди, — і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.