Герберт Уэллс - Невидимець

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.

— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте, — подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!

— То чого ж не лягаєте?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!

Хоч і поранений був Невидимець, хоч і який виснажений, він не звірився на Кемпове слово, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Опісля Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися. Нарешті, він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля коминка, і Кемп почув його позіх.

— Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилів. Це, звісно, диво неймовірне. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливе, незважаючи на всі аргументи, що ви наводили вранці. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це — годі. Мені потрібен спільник. І ви… ми зможемо зробити таке… Але хай уже завтра. А зараз, Кемпе, я мушу заснути, або я помру.

Стоячи посеред кімнати, Кемп дивився на одяг, над яким не було голови.

— Я, певно, залишу вас, — сказав він. — І справді, не поймеш віри… Три таких факти, що перекидають догори ногами всі мої теорії, і я можу схибитись. Але це таки дійсність!.. Чи не треба вам ще чого?

— Тільки почути “на добраніч”, — сказав Гріффін.

— Що ж, на добраніч, — промовив Кемп, потиснув невидиму руку і боком рушив до дверей.

Раптом халат швидко підійшов до нього.

— Ви зрозуміли мене? — спитав халат. — Жодної спроби перешкодити мені або затримати мене! Інакше…

Кемп трохи змінився на виду.

— Я, здається, дав вам слово, — сказав він.

Кемп тихо зачинив за собою двері, і враз у замку крутнувся ключ. Поки він стояв з виразом німого подиву на обличчі, почулися швидкі кроки до дверей туалетної кімнати, що їх теж замкнено на ключ. Кемп ляснув себе рукою по лобі.

— Чи не сплю я? Це світ збожеволів чи я?

Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.

— Яке неймовірне чортзна-що вигнало мене з моєї власної кімнати!

Він вийшов на сходи, обернувся і ще раз глянув на замкнені двері.

— Факт, — мовив він, доторкаючись пальцем до гулі на потилиці. — Факт незаперечний, але…

Кемп безнадійно похитав головою, повернувся і пішов униз.

В їдальні він засвітив лампу, видобув сигару і почав походжати по кімнаті, коли-не-коли то вигукуючи якісь слова, то немовби сперечаючись сам із собою.

— Невидимий! — сказав він. — Але хіба ж можлива невидима тварина! В морях — можлива. Там їх тисячі, мільйони, всі, всі маленькі, мікроскопічні істоти… нарешті, медузи… В морі невидимих істот більше, ніж видимих! Про це я ніколи не думав раніше… Та й у ставках теж. Усі ці крихітні ставкові організми, шматочки безколірних, прозорих драглів. Але в повітрі… Ні! Цього не може бути!.. А чому зрештою — не може?.. Навіть людину із скла — і то було б видно…

Кемп глибоко замислився. Цілі три сигари білим попелом розсипались по килиму, перш ніж знову почувся його голос. Та й то він тільки вигукнув. Тоді він перейшов з їдальні до своєї приймальні і запалив газ. Кімната ця була невеличка, бо доктор Кемп не практикував, і в ній лежали газети. Валявся там і недбало розгорнутий останній ранковий номер. Кемп схопив його, перебіг очима і заходився читати про “Надзвичайну історію в Айпінзі”, що її в Порт-Стоу так ревно переповідав Марвелові матрос.

— Закутаний! — вигукнув Кемп. — Перевдягнений! Ховався з цим! “Ніхто, здається, не знав про нещастя, яке спіткало його”. Що ж у чорта він має на думці?

Кемп кинув газету й почав нишпорити очима по столу.

— Ага! — вигукнув він і взяв нерозгорнену ще “Сент-Джемс газетт”. — Зараз дізнаємось про всю правду, — сказав доктор Кемп і розкрив газету. В очі йому впало кілька шпальт. “Ціле містечко в Сассексі збожеволіло” — стояло в заголовку.