Александр Тесленко - Корида

— Усе, що ти читаєш, дуже важливе. Воно знадобиться тобі… Все знадобиться, але… Навіть не знаю, як сказати, аби ти зрозумів мене правильно… Життя якось так цікаво влаштовано, що…

— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через одну хвилину і п’ятдесят дев’ять секунд, — промовив “Поліморф”.

— Життя якось так влаштовано, що дуже важко іноді буває збагнути, що в ньому просто, а що складно… — Антуан стримано розсміявся, відкинувшись у глибокому кріслі і якусь мить сидячи з заплющеними очима.

— Антуане Вікторовичу, але що ми будемо робити? — запитав Анатолій дуже стримано, боячись мовити прямо: “Мені страшно! Що треба робити?”

— Не хвилюйся. Якби я знав, що робити, то вже давно б… Але я певен, що все буде гаразд.

— Ви певні?

— Так. Але не можу тобі пояснити, на чому моя впевненість грунтується. — Антуан знову стримано розсміявся, — На жаль. Я дуже хотів би поділитися з тобою власним досвідом, адже я твій учитель, однак… Є на світі речі, котрі не можна увібгати ні в яку формулу, ні в які слова… Ти мене розумієш?

— Хочу зрозуміти…

— Але не можеш?

— На жаль… Я зараз думаю про можливість аварії… Аптуан, відчувши у цих словах прихований докір, спохмурнів:

— У тебе це вперше на чергуванні така ситуація? — запитав.

— Уперше, — тихо мовив Анатолій.

— Тобі поталанило… Я навіть дивуюсь… Власне, тобі дуже не поталанило, хлопче. Принаймні думаю, що те, що я хотів тобі сказати, ще буде передчасним.

— Ні. Скажіть, Антуане Вікторовичу. Я все зрозумію… Я повинен усе зрозуміти…

— Ти гадаєш? Добре… — мовив Антуан і чомусь усміхнувся якось дитинно. — Тож я казав, що в житті доволі часто трапляється так…

— Двадцять сьомий ваговоз входить у зону аварійності! — пролунав голос з-під купола.

— Ви чуєте, двадцять сьомий ваговоз! — вигукнув Анатолій, і очі його заіскрилися енергією наївного торжества й самоповаги. — Я ж казав, що справа в двадцять сьомому ваговозі. Ви пам’ятаєте?

— Безумовно, пам’ятаю.

Анатолій підхопився і кинувся до пульта, проте важка рука вчасно лягла йому на плече.

— Що ти хочеш робити?

— Змінити швидкість ваговоза.

— Заспокойся… Все буде гаразд, Анатолію… Сьогодні працює “Поліморф”… Тобі часто випадало чергувати з “Поліморфом”?

— Сьогодні втретє…

— Оп як? А що ти про нього знаєш?

— А що я можу про нього знати? Універсальний кіберон-диспетчер… Я, врешті, не інженер…

— Скажімо, чи знаєш ти, скільки йому років? Власне, цього і я, на жаль, не знаю, але чи відомо тобі, що наш “Поліморф” уже дуже старий?

— Ні, я цього не знав… А це важливо? Антуан втомлено посміхнувся:

— А ти гадаєш, ні? Останні три місяці він мене домучує оцими аварійними ситуаціями. Він став дуже обережним, але працює прекрасно. Досвід у нього величезний. Ось ти побачиш, що ніякою аварійністю на одинадцятій магістралі зараз і не пахнутиме, — сказав Антуан і чомусь злякано насторожився, мовби відчув, що сказав зайве. — 3 кожним роком “Поліморф” стає… Та, власне, і ми теж з досвідом стаємо розважливішими і обережнішими… — Аптуан по-батьківськи глянув на Анатолія. — Ми теж стаємо обережнішими з кожним днем, аж доки не почнемо боятися власної тіні. І ось тоді вже все… — Антуан голосно розсміявся. — Коли боїшся власної тіні, в цьому світі робити вже немає чого.

— Антуане Вікторовичу, а якщо “Поліморф” не помиляється?

— А він справді не помиляється, Анатолію. Він бачить, розуміє щось таке, чого ми просто не можемо, не встигаємо помітити. Але він почав боятися. Залишкові потенціали, виснаження гальванічних структур аналізатора… Ти, правда, зауважив, що ти не інженер… Але не забувай про необхідність для диспетчера і таких знань. До речі, дивись уважно на екран. І на годинник аварійного відліку часу… Ну! Що я казав?! Як бачиш, усе гаразд!

— Аварійна ситуація може виникнути на сто двадцять восьмому кілометрі сімнадцятої магістралі через три хвилини і дев’ятнадцять секунд.

— От бачиш, “Поліморф” знайшов для себе нову проблему і поспішає поділитися своїми страхами.

— Але ж чому його не демонтують? — невпевнено запитав Анатолій.

— Тому, що він ще…

— …не боїться власної тіні? — докінчив хлопець.

— Знаєш, що я інколи думаю, — несподівано повернувся до Анатолія” Антуан. — Думаю про те, що за давніх, як кажуть, добрих часів, коли за кермом кожного ваговоза чи звичайного гелікомобіля сидів водій, було набагато простіше…