Александр Тесленко - Корида

В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.

Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:

— Гванцо… Я все зрозумів… Ти вагітна?

Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:

— Так. А звідки ви знаєте? — і поглянула на Антуана.

— Я просто здогадався, Гванцо… Ну, і як же ти думаєш далі?

— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту…

— А тобі не здається, що це, м’яко кажучи, не дуже порядно?

Гванца мовчала.

Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:

— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.

Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:

— Такого в мене ще не було…

Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:

“Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?”

Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них… Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і… захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і… Смішно… Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і… змушувало думати про свої дев’яносто сім…

Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: “Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі”.

— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.

— Чому? Навіщо ви так? — схвильована Гванца намагалася щось заперечити. — Хіба я не можу сама за себе вирішувати?

А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.

Антуан зайшов до неї пізно ввечері.

Вона підвела заплакані очі:

— Я не зробила нікому… нічого… поганого… Я любила тебе… І люблю… Антуане… Хоч ти не зневажай мене… Скажи хоч слово…

Але він ще не міг отямитись.

— Дівчисько.

Гванца розридалася.

“Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов’язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших… Ото тільки Гванца… Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.

З кожним днем ми мужнішаємо.

Гванца… Дивна дівчина… Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань… Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати…

Цей безмір космосу

близького і далекого,

чужого й рідного,

як спогад,

як сльоза

далекого юначого зізнання,

що відцвіла,

що розлилась

і переповнила собою пустку,

бездонну пустку Всесвіту,

де ми шукаємо себе

і материнський голос…

Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою…

Зворушливо…

Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.

Співали…

— Сумуєте за Землею? — запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.