Александр Тесленко - Корида

— З Тамарою бачишся?

— Не часто… Ти ж знаєш її характер. Каже, якби хотів бачити сина, то думав би раніше. Часом навіть двері не відчиняє. А я теж не хлопчик, щоб її пороги оббивати…

— А зараз… Хто твоя дружина?

— Головний бухгалтер. Можеш уявити, — багатозначно хмикнув сам до себе. — Дебет — кредит… Усе підраховано, все враховано, все передбачено… А була ж такою кицькою… Але облишмо, Василю. Це моє болюче місце. Не чіпай, принаймні так відразу. Ти у справі до мене чи просто так?

— У справі просто так.

— Ходімо, я покажу тобі свої володіння. Це ж ти років зо три не був у мене?

— Два.

— Невже? Здається, вічність не бачились. Ось троянди… Ну, як воно? Моя гордість. Плекаю… Та й ось ці… Чудо, правда?

— Так.

— Але спершу зайдімо до хати, подивишся, як я живу.

“Серце… Чому болить серце? Воно ж мене раніше ніколи не турбувало… Ніщо мене раніше не турбувало… Старію? І в клініку забув зранку подзвонити. Як там той хлопчина?”

— Антоне, я до тебе, власне, як до спеціаліста…

— Навіть так? Ліпиш мені компліменти. Після мого другого одруження мені почало видаватися, що я зовсім не розуміюся в людській психіці. Тож, мабуть, з мене кепський психіатр…

— То в жіночій психіці… — спробував пожартувати Василь. — Але я хочу порадитися з приводу стану одного чоловіка…

— Хто він? — голос Фрунова відразу набув професійної розважливості. — Скільки йому років?

— Він лікар, хірург, йому тридцять дев’ять років.

— Твій знайомий? Родич?

— Родич…

— Киянин?

— Річ у тім, Антоне, що цей лікар, цей киянин — я сам…

— Он як?

— Розумієш, у мене вже давно надзвичайно яскраві сновидіння. Інколи навіть не знаю — що ж було насправді, а що лише снилося. Часом буває важко прокинутись. Сниться, що я прокидаюсь і щось роблю, працюю, а насправді — сплю. Часто буває відчуття, що мені вже все знайоме, навіть коли точно знаю, що потрапив у ситуацію цілком нову…

— Симптом “deja vu”…

— Так, симптом уже баченого… Я пам’ятаю з студентських літ, що це один із симптомів затьмарення свідомості… В найкращому разі — наслідок перевтоми, астенії… Чи не так?

— Безумовно. Сподіваюсь, ти не панікуєш? Я вже бачу, що немає нічого страшного. Повір мені. Всі твої симптоми — типовий наслідок невротичного стану. Радості мало, але, погодься сам, у наш доволі нервовий вік мало хто може похвалитися тим, що ніколи не перебував у невротичному стані. Поняття неврозу — дуже широке. А щодо яскравих сновидінь… їх найлогічніше трактувати, як нормальний прояв твоєї особистості, хіба що на тлі загальної перевтоми, деякої вразливості, лабільності психіки. Я ж тебе знаю. Ти тонка, лірична натура. Тобі треба відпочити. Ти давно був у горах? Я ж пам’ятаю — ти без гір колись жити не міг.

— Давно не був… Дочка захворіла…

— От бачиш… І оперуєш більше від усіх…

— Антоне, я часом думав про онейроїдний синдром… Ти як гадаєш?

Фрунов на мить замислився, його високе чоло збрижилось, очі примружились у хвилі професійного самозаглиблення.

— Ні, Василю… — Антон Фрунов читав лекції студентам, тож і перед Василем почав за звичкою здалеку: — Онейроїдний синдром — подібний до сну стан свідомості. Biq oneiros — сновидіння. Хворий схожий на просто замріяну людину. Коли до хворого заговорити, він зразу повертається в реальний світ, адекватно спілкується, але тут-таки знову занурюється у світ фантастичних переживань… Ти вже повинен відчувати, що твій випадок не має з цим нічого спільного. Йдеться взагалі не про сновидіння, а про певний стан затьмарення свідомості. Цей синдром полягає в прогресивному наростанні ілюзорних інтерпретацій. Виникає симптом двійника. В друзях вбачаються сторонні люди, а в сторонніх часто навіть рідня. В уяві хворого калейдоскопічно проносяться картини, в яких реальне, ілюзорне і галюцинаторне перебувають в нероздільній сценічній єдності. Хворий стає постійним учасником уявних переживань, подій. Фрагменти реальності сприймаються, як навмисне “підстроєні” кимось. Видається, що хтось показує йому “кадри життя”, інсценізуючи обстановку…

— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?

— Що робить?

— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.

Антон зосереджено подивився на нього.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу.

Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.

— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.