Александр Дуреев - Жадані пороги землі

Додумати він не встиг, бо нараз двері з грюкотом розчинилися. На порозі з’явився невисокий мужичок у величезних розтоптаних черевиках.

— Гей, ти, мерщій! — загорлав він у хату. — Молока, бач йому захотілося.

Він не бачив Михальова, хоча той стояв збоку біля ґанку. На крик з’явився довгий, худий, але широкоплечий чоловік. Однією рукою він тримав ремінь закинутого на плече карабіна, в другій була банка з молоком. Він жадібно випив, обережно поставив її на поріг, обтер білі вуса.

— Ну, нарешті, — зітхнув він з полегшенням, — відстраждали. — І, мружачись на сонце, почав розминати цигарку.

— Не гай часу! — знову закричав невисокий. — Драпака треба давати звідси, поки… — і, побачивши Михальова, завмер.

Обірваний вигляд, зброя, вся обстановка довкола нагадали Михальову найжахливіші епізоди з книжок про боротьбу з бандитизмом.

— Що ви тут робите?! — тонко верескнув він, холодіючи. І не відчуваючи ваги авоськи, замахнувся нею, розуміючи, що втекти вже не встигне.

— Де діли Володьку?! — знову викрикнув він і, не цілячись, запустив пивною в’язкою.

Бризнуло навсебіч зелене пляшкове скло впереміш із хмарою шумовиння. Закляклі було спочатку злочинці опам’яталися і чкурнули в ліс, з тріском ламаючи кущі і залишаючи на гілках клапті одягу. Михальов не побіг за ними. На ослаблих ногах він підійшов до сторожки і штовхнув двері.

Найбільше він боявся побачити зараз в якомусь кутку тіло Крупнова. Але в сторожці нікого не було. Тільки там, де стояло раніше ліжко, світлів на підлозі прямокутник порохняви з круглими слідами від ніжок. Михальов здивовано знизав плечима: він нічого не розумів.

А Крупнов у цей час прокидався. Він солодко, до судоми, потягнувся і розплющив очі. Сонні й несформовані думки повзли ліниво і туго.

“Цікаво, — подумав він, — що це сталося зі стелею?”

Стеля мала палевий, ледь рожевуватий колір. Крупнов усміхнувся, пригадуючи напівзабуту з дитинства “Чарівну табакерку” Одоєвського:

І небо було перламутровим,

Й зірки золотії на нім…

Тут він дещо змінив по-своєму. Сон справді був приємним. Але ж треба колись вставати, роботу за нього ніхто не закінчить. Крупнов знову заплющив очі і розсердився.

“Так. Рахуємо до трьох. Ні, до десяти. І підйом! Як в армії, раз-два, раз-два. А роботу почнемо з опису несподіваної атаки: танки, піхота, спотворені обличчя в рогатих касках, пилюга, смерть… — Крупнов ще раз солодко потягнувся і відкрив очі, — пора!”

Та замість нещільних закіптюжених балок стелі над ним знову розкинулось чисте палевого кольору небо. Це починало дратувати. Він рвучко відкинув ковдру й сів. Навкруг нього червоні цегляні руїни. Сонце наче прилипло в одній точці. Крупнов підвівся і обійшов ліжко. Гострі камінці впивалися в підошви зовсім по-справжньому. Він зробив ще крок і схлипнув від болю, вдарившись об уже потьмянілу снарядну гільзу.

— Але ж цього не може бути! — мало не знепритомнів Крупнов. Його губи по-дитячому ображено затремтіли. — Ні, не може цього бути! — у відчаї крикнув він, уже в деталях пізнаючи і руїни, і ліс, і річку внизу.

Власний голос налякав його, оглушив. Крупнов пригнувся І затамував подих, сподіваючись, що ця мана розсіється, зникне. Та нічого не зникало. Звідусіль повзла німа, тисячорука тиша. І коли зовсім перехопило подих, Крупнов позадкував до ліжка, єдиної частинки звичного світу, упав на нього, озираючись навкруги, і заголосив жахливо і безнадійно.

А від лісу наростав, наближався важкий металевий брязкіт — рухалися танки. Крупнов раптом ясно усвідомив, що це його останні хвилини. На диво, нервова напруга враз спала, і він полегшено зітхнув. Підвівся, пильно вдивляючись у гармату, що стояла біля вікна, і тільки зараз помітив нашвидкуруч надряпаний штукатуркою напис на цегляній стіні:

“Це доведеться зробити тобі самому, хлопче! Щасливо!..”

Він усміхнувся сумно і заспокійливо, наче відчув потиск дружньої руки. Освітлений негріючим нерухомим сонцем, він уже зовсім вільно, не горблячись, зробив крок назустріч наростаючому важкому гуркоту.

Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.

— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.

Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.