Александр Дуреев - Жадані пороги землі

— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.

— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.

“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:

— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.

— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.

Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.

— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.

— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що от-от закричить, розтягнув губи в силуваній усмішці.

Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:

— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.

Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.

— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…

— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.

— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.

Сержант, скориставшись паузою, спитав:

— Він що, гроші крав з автоматів?

— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…

За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.

— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?

— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.

— І все? — спитав сержант.

— Все! — підтвердив відвідувач.

І тоді в очах сержанта промайнув здогад.

— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.

— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.

— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.

— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?

Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.

— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.

Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.

— Що, вам і цього мало?

— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.

— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.

— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.

— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!

— Ну, ви не дуже, — забурмотів сержант, — тихше, тихше, заспокойтеся.

— Заспокойтеся… Будеш тут спокійним, — несподівано вгамувався старий, — я так і думав, що мене за божевільного приймуть. Та тільки в мене все записано. Того дня, коли він прийшов уперше, начебто нічого не сталося. А вранці йду я в крамницю. Чую, баби в черзі говорять: розбився, мовляв… зовсім молодий. Шкода, ще й не жив… Взагалі, ці мотоциклісти — смертники. І так далі. Спершу пустив було повз вуха, та ніби окропом ошпарило. Пригадав, як той тип до автомата наближався. Поклав руки на кермо, а сам аж з лиця спав, мов смерть побачив. Ну, а потім дав газу, і пішов, аж лобом уперся в екран. А коли заіскрило — вліпився, виходить, у щось, — то навіть геть посинів. Не дограв. Кинув і пішов. Так і приходить з того часу. Не часто, а разів два-три на місяць. І завжди перед закриттям. Пограв, голову в плечі і йде собі. А на ранок чекай — то там, то тут хтось уже готовий. Пам’ятаєте випадок на гонках минулого року?