Александр Дуреев - Жадані пороги землі

Він лежав горілиць під тополею, над якою розкинулась барвиста веселка, і дивився, як спускаються пошарпані ураганом рятівники-глайдери. Ось він ворухнувся, і з тополі, зблискуючи на сонці, посипалися запізнілі дощові краплинки.

“Завдав я хлопцям роботи!” — подумалося йому.

Тихо скрипіли, розчиняючись і зачиняючись, дверці глайдерів. Рятівники наблизилися до лежачого, мовчки обступили його,

— Добридень! — сказав він і засміявся, відкрито і радо.

Проте рятівники стояли і мовчали, дивилися на нього. Він трохи підвівся, спираючись на гнучкі крила, і всі помітили у нього на щоці синець.

— Хлопці! — сказав він, усміхаючись, і всім сподобалася його молода відкрита усмішка. — Все дуже просто: наша експедиція працює на “Тихій” уже сім років. Це дивний, зовсім Особливий світ. Там звуки завмирають, ще не вилетівши з горла співаючих птахів. Там мерзнуть руки, не дивлячись на спеку, і кроки стихають, коли нога ще не торкнеться дороги. Там найсильніші почуття людини перетворюються на порох, наче позаминула трава, і ніхто не відає, що таке кохання. Там нема руху, хоча здається, що люди живуть звичайним життям. Там живуть вічно, проте не знають, потрібно це чи ні. І починає здаватися, що так усюди. Серце стискається від цих думок і пліснявіє душа. Здається, що праця не має сенсу. І навіть шлях до Землі стає вічністю. — Він помовчав трохи і вже зовсім тихо закінчив: — Нехай будуть поламані ноги, нехай не залишиться жодного цілого ребра. Нехай буде дуже боляче, тільки б відчувати біль, свій чи чужий. Тільки б жити… — Він ще помовчав і раптом простодушно усміхнувся: — А про ураган я довідався ще на “Тихій”. Розумієте, без подібного струсу увійти в ритм Землі неможливо. Це наче поріг…

Він підвівся і зазирнув рятівникам у вічі:

— Ви розумієте мене? — глянув і знову засміявся, зрадівши тому, що поставив таке запитання: адже він був на Землі.

Сяяло над головами високе небо. Випаровувалися теплі калюжки води на космодромі. Розвантажувався корабель “Герої Венери”. До нього забетонованим полем прямував капітан, щоб назавжди розпрощатися з молодістю. Поспішали кудись пасажири. На Землі плакали і сміялися, кохали і ненавиділи, вмирали і народжувалися. Людство продовжувало шлях у майбутнє…

Крупнов у роздумі схилив голову, але потім махнув рукою і рішуче дописав:

“Отже, приїжджай. Я на той час планую закінчити повість. Оціниш. До речі, ти скаржився на нудьгу. Запевняю, тут вона з тебе миттю злетить. Ліс. Річка. Безлюддя. Від сюжетів аж голова тріщить, навіть заважають. Коротше кажучи, “…і божество тут, і натхнення”. Місце для тебе знайдеться. А вечорами на риболовлю чи просто… Словом, приїжджай! Чекаю…”

Крупнов закінчив лист, великими літерами вивів адресу і віддав листоноші, нудьгуючому в чеканні. Раз на тиждень він приїжджав на кордон, привозив газети, книжки, журнали, все, крім листів. Засмиканий міським життям, Крупнов жив тут самотньо, нікому не залишивши адреси. Тільки тепер, закінчуючи роботу і вже, очевидно, бажаючи почути про неї будь-чию думку, він дійшов висновку запросити свого давнього приятеля письменника Михальова. Відверто кажучи, в душі він вважав Михальова нездарою. Та це ж не завадить відпочинкові. Богу — богове, а кесарю… Співставлення слів “кесар Михальов” здалося йому раптом таким несподівано кумедним, що він голосно і самовдоволено реготнув. Листоноша здивовано озирнувся, і Крупнов махнув йому рукою, йди, мовляв, це тебе не стосується.

Поштовий уазик засигналив, здаючи назад, розвернувся, і незабаром зник у заростях соснового бору. Потягло різкою тягучою пріллю з низини, і Крупнов подумав, що тут восени, напевно, рясно всипано груздями, “личаками”, як називав їх його дід.

— Личаки, личаки ви мої, — заспівав Крупнов і увійшов до хати.

Розкидані по столу аркуші рукопису враз остудили його. Кінцівка повісті ніяк не давалася. Виходило якось мляво, непереконливо. Не було простоти, натуральності. Але гарний настрій не зникав, і після недовгих вагань Крупнов сів за стіл і впевнено застрочив на папері. Він знав, що рано чи пізно потрібний стан з’явиться сам собою і все піде як годиться.