Иван Ефремов - Година бика

— Чого став? Бий іще! — гукнув один з його приятелів.

— Геть! — Шотшек не тямлячи себе, замахнувся на нього.

Усі кинулися навтіки. Ще раніше розбіглися мимовільні свідки розправи, і освітлені сходи спорожніли.

Чеді повільно схилилась набік і розпростерлась на бруківці біля ніг Шотшека. У безпомічній зламаності дівчини Землі йшло у небуття стільки чистої і незмірно далекої краси, що Шотшек раптом відчув нестерпну скорботу й каяття, ніби його розірвали навпіл. “Кжи” не вміли справлятися з такими незвичними переживаннями. Шотшек зміг перемогти їх тільки одним шляхом. Заскреготавши зубами, він вихопив довгу тригранну голку, з розмаху встромив її собі в груди, діставши до серця, і впав, відкотившись на кілька кроків від Чеді. Чеді не бачила нічого — ні самогубства Шотшека, ні того, як двоє “лілових” прибігли, повернули її обличчям, обшукали і, знайшовши картку, з жахом викликали людину з “оком”.

— До Центрального госпіталю, негайно! — розпорядився той.

Фай Родіс не змогла побачити володаря до свого несподіваного переїзду у Сховище Історії. Він ухилився від прощальної аудієнції. Високий худий “Змієносець”, який служив посередником між головою Ради Чотирьох і Родіс, оголосив, що Великий страшенно зайнятий державними справами. Те, що зайнятість збіглася з пригодами минулого тижня, потішило б Родіс, якби не тривога за друзів, які перебували в місті. Перед від’їздом з палацу Цоам все-таки встигла встановити мікродатчик координатів. Нове помешкання Фай Родіс, незважаючи на похмурість архітектури й занедбаність, видалось їй затишнішим, ніж палац садів Цоам. Воно не виправдовувало пишної назви Сховища Історії, бувши всього-на-всього старим храмом, колись зведеним на честь Всемогутнього Часу. Не божества, а радше символу, якому в давнину поклонялись нерелігійні тормансіани. Храм Часу утворювали шість довгих будівель з великої синьої цегли. Вони стояли паралельно, тулячись до відкритої галереї, що проходила на висоті двох метрів над землею, в обрамленні низької балюстради з переплетених змій. Фронтони кожної з шести будівель підтримували колони з грубого чавуну. Занедбаний сад з низькими колючими деревами й кущами розрісся між храмом і високою червоною стіною, по гребеню якої час від часу походжали “лілові” вартові зі своїми розтрубами на грудях. Суха земля, нагріта за день, вночі випромінювала тепло із запахом пилюки.

Всередині будівель не було нічого, крім зв’язок книжок. По центру кожної зали стояли високі плити сірого й червоного зернистого каменю, помережані чудернацькими візерунками стародавніх написів. Перед плитами виднілися кам’яні лотки для збору подаянь.

На верхніх поверхах бокові прибудови були заставлені шафами і стелажами, забитими книжками. У вільних простінках громадилися штабелі напівзотлілих рукописів, газет, репродукцій та естампів. Картина вже досить знайома Родіс: на планеті Ян-Ях не було спеціально збудованих сховищ, задовольнялися сяк-так пристосованими старовинними будовами, які стояли порожніми. Не було тут і музеїв з широко розгорнутою експозицією, спеціально створеними оптичними діорамами, особливим освітленням і захистом від пилюки і температурних змін.

На верхніх поверхах збереглися численні кімнати невідомого призначення, вузенькі коридори, хисткі балкони й антресолі.

Коли “Змієносець” повів Родіс вибирати житло, Таель, який незмінно супроводжував земну “володарку”, встиг шепнути їй, щоб вона обрала собі п’ятий від воріт будинок. “Змієносець”, чекаючи, що Родіс захоче поселитися ближче до воріт, зрадів, але через боягузливу обережність запитав, чому їй сподобався саме п’ятий храм.

— Він краще зберігся, — не задумуючись, відповіла Родіс. — І, крім того, там чудова змія на майданчику сходів.

— Справді, справді! — погодився “Змієносець”.

Фай Родіс не кривила душею. Скульптура змії у п’ятому храмі помітно відрізнялася від двох типів статуй, поширених на всій планеті. Звичайно зображали змію, яка підводилась з широких кілець, у загрозливій позі земної кобри. Або ж змія стояла на кінчику хвоста розгорнутою вгору пружиною, з розкритою до неба пащею. Обидва типи змії виражали злобу й бойову готовність.

У п’ятому храмі невідомий скульптор зобразив величезну чавунну змію у позі відчаю: несиметричні, ніби в судорожному зламі, кільця, страдницьки відхилена назад верхня частина тіла, вузька паща, з якої рветься німий крик. Змія, подібно людям, відчувала свій полон і намагалась вирватися з нього. Митець, без сумніву, передбачив концепцію інферно.