Лем Станіслав: Повернення з зірок

Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже перечив моєму намірові. Контраргументи, які я чув від них, були не дуже переконливими — я сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас повинен летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що я збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитись надовше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось я вже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п'ятнадцять хвилин.

Ясно стало одне: моя вигадка, а також моя боротьба за передчасний від'їзд не були для них несподіванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значилася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їх психотехнічних таблицях відповідним порядковим номером. Вони дозволили мені летіти — але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статися, якщо вся моя "самостійна" подорож полягала в перельоті з одного вокзалу на другий, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав всього-на-всього зустрітися з тією людиною в домовленому місці?

Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я визирнув з крісла. За кілька рядів передо мною якась жінка відштовхнула стюардесу, яка повільно, автоматично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: "Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!" Обличчя тієї крикливої пасажирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову оволоділо почуття неймовірної відчуженості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була посмішка обов'язкової зовнішньої люб'язності, якою прикривають роздратування. Вона не вдавала з себе спокійної, а справді була нею.

— Може, хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? — почувся мелодійний голос.

Я заперечливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся на стереотипне запитання:

— Коли прибуваємо?

— За шість хвилин. А може б, ви з'їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.

— Дякую, не хочу.

Вона відійшла. В повітрі, перед самим моїм обличчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоб розглядіти, звідки взявся цей напис, і здригнувся. Спинка мого крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м'яко облягаючи їх. Я знав уже, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але завжди забував про це. То було не дуже приємно — ніби хтось стежив за кожним твоїм рухом. Я спробував прийняти попередню позу, але, мабуть, зробив це надто енергійно. Крісло погано мене "зрозуміло" й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їх місці стали інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук — наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей в кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і досередини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, що підводилися із своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миготіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпурово — наче справжній костюмований бал.

Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я оглянувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не доторкуючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згортатися, складатись, наче якісь м'ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. "Хай воно мене не торкається!" Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, промовив:

— До побачення…

— До ваших послуг.

Значення цих слів, таких незвичайних в устах молодої вродливої жінки, я усвідомив не відразу, бо вони наздогнали мене щойно тоді, коли я, одвернувшись від неї, виходив уже з корабля. Хотів був поставити ногу на сходинку, але її не виявилось. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м'яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м'яко увігнулася. Певне, летючн, я мав не дуже розумний вираз обличчя, бо помітив кілька глузливих поглядів, — а може, то мені тільки здалося? Я швидко повернувся й рушив уздовж перону. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі, відділена від країв перону нічим не загородженою щілиною. Я ніби ненароком наблизився до щілини й знову відчув невидимий пружний повітряний струмінь, який не давав мені переступити за білий край. Хотів був шукати джерело тієї таємничої сили, але раптом схаменувся: я ж уже на Землі!