Айзек Азімов - Кінець Вічності

— А ти знаєш, які можуть бути наслідки? Ви можете собі уявити, якою небезпекою все це може обернутися для людства?

— Ми усвідомлюємо небезпеку. Ми спостерігали можливі після цього Реальності. Існує ймовірність, невелика, звичайно, що Земля перетвориться на величезне радіоактивне кладовище, однак перед тим…

— Ти хочеш сказати, що щось може виправдати такий ризик?

— Підкорення Галактики. Повернення до Природного Стану. — І після всього ви ще можете звинувачувати Вічність у втручанні…

— Ми звинувачуємо Вічність у тому, що вона втручається постійно, аби тримати людство у в’язниці заради його безпеки. А ми втрутимося тільки один раз, щоб Вічність ніколи не могла виникнути.

— Ні, — стояв на своєму Харлан. — Вічність повинна існувати.

— Як знаєш. Вибір у твоїх руках. Якщо ти хочеш, щоб майбутнє людства диктували психопати…

— Психопати?! — вибухнув Харлан.

— А хіба ні? Адже ти їх добре знаєш. Подумай!

Харлан із жахом дивився на неї. На нього враз наринули спогади. Він пригадав, як поводять себе Учні, коли взнають всю правду про Реальність, як Учень Латорет намагався заподіяти собі смерть. Латорета врятували, він навіть став Вічним, складав проекти Змін, проте ніхто не знає, які рубці залишилися в його душі. Він думав про кастову систему Вічності, про своє ненормальне життя, про почуття власної провини, яке знаходило вихід у гніві й ненависті проти Техніків; думав про чвари між Обчислювачами, про Фінджі, який плів інтриги проти Твісела, про Твісела, який шпигував за Фінджі. Він згадав про безволосого Сеннора, який через власну потворність заперечував усе на світі.

Він думав про себе.

Потім згадав про Твісела, про великого Твісела, який також порушував закони Вічності.

Харланові здавалося, ніби він завжди знав Вічність саме такою. Інакше звідки могло виникнути бажання знищити її? Проте він ніколи не признавався собі в цьому, не міг набратися мужності подивитися правді у вічі.

Тільки тепер він ясно уявив собі Вічність такою, якою вона є, — клоакою хронічних психозів, ямою божевільних ідей, клубком скалічених доль, нещадно вирваних із контексту життя.

Він безпорадно подивився на Нойс.

– Тепер ти мене зрозумів, Ендрю? — лагідно спитала вона. — Тоді ходімо зі мною до виходу.

Він пішов услід за нею, немов загіпнотизований, не в змозі отямитися від крутого зламу, що відбувся в його душі за цей короткий час.

На сході вже займалася світанкова зоря, і їм видно було, як велетенська капсула гнітючою тінню вимальовувалася на тлі блідого неба. Під захисною плівкою її обриси здавалися неясними й розпливчастими.

– Наша Земля, — сказала Нойс. — Проте це не вічна і єдина оселя людства, а тільки його колиска, відправна точка для злету в безконечний світ. Ти повинен зважитися. Поле біочасу захистить нас і все, що є в цій печері, від Зміни. Зникне Купер разом зі своїм оголошенням, перестане існувати Вічність, а з нею і Реальність мого Сторіччя. Однак залишимося ми, щоб народжувати дітей, щоб мати внуків, залишиться людство, яке колись сягне до зірок.

Харлан глянув на Нойс і побачив у неї на устах усмішку. Перед ним знову була та колишня Нойс, яку він покохав, і, як і колись, від самого погляду на дівчину серце закалатало у нього в грудях.

Він ще сам не знав, що вже зважився, аж поки громадище капсули враз зникло і перед ними в усій красі відкрилася рожева смуга передранішнього неба.

Обнімаючи Нойс, яка довірливо пригорнулася до нього, Харлан подумав, що зникнення капсули означає безповоротний кінець Вічності. І початок Нескінченного Шляху.

© Український переклад. Д. К. Грицюк, 1990

Перекладено за виданнями:

Isaac Asimov. The End of Eternity.

Fawcett Crest. New York, 1955.

1 Євгеніка — наука, що досліджує шляхи й методи активного впливу на еволюцію людини. В розробці проблем євгеніки існує підхід, прибічники якого обстоюють зокрема позиції селекції людей.