Владимир Брагин - В країні дрімучих трав

Поліна Олександрівна запропонувала:

— Чи не доїхати нам на машині?

Думчев відмовився: він не стомився. І вони знову пішли. Так дійшли до того місця, де від шосе відходить до бази Райхарчоторгу путівець.

Тут Думчев зупинився:

— Поліно Олександрівно, я справді трохи стомився. І добре було б відпочити! Тут недалеко альтанка.

— Яка альтанка?

— Ось поряд, ліворуч, за тим гаєм.

— Але ж це далеко!

— Зовсім близько! І тут-таки, біля альтанки, — Країна Дрімучих Трав. Там я прожив усі роки!

— Сергію Сергійовичу, — уже благала Поліна Олександрівна, — повернімося додому!

Думчев похитав головою:

— Доповідь відбудеться!

Поліна Олександрівна присіла на якісь колоди, що лежали край дороги. Думчев машинально сів поруч. Він весь час чомусь дивився туди, в бік гаю, де була альтанка, і мовчав. Потім раптом сказав:

— Час!

Спробував підвестись. Але забракло сили. І Думчев майже впав на колоди.

Я сидів у світлій палаті лікарні, де лежав хворий Думчев. Тут же чергував лікар.

Лише одному мені було зрозуміло, про що говорив Думчев у маренні.

То він запитував себе: “А чи добре до коника приросла голова цвіркуна?” То кликав гостей до себе, у візерунчастий будинок, і водночас ніяковів: гості бачили перед собою лише дупло. Потім раптом гірко-гірко скаржився, що знову стає дедалі менший, а дорога під його ногами розтягується, довшає без кінця-краю. І весь час тягнув, рятував павука з пастки мурашиного лева: “Він гине, гине, мій друг, мій верблюд! Допоможіть! Допоможіть!”

Коли ніч закінчилась і зійшло сонце, хворий забувся, замовк.

Головний лікар лікарні — жінка (очевидно, хірург; руки швидкі, впевнені, міцні) уважно вислухала мої тривожні запитання про стан здоров’я Думчева і сказала:

— Ми лікуватимемо хворого тривалим сном.

Багато я хотів сказати лікареві і про самого Думчева і чому він для мене такий дорогий. Але говорити про Країну Дрімучих Трав? Хто повірить мені?

— Ви хочете ще про щось запитати? — звернулася до мене лікарка.

— Ні!

Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.

Щодня я приходив до лікарні.

— Чи не прокинувся хворий?

— Ні, не прокинувся. Стан непевний.

Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.

Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась людина. В сутінках я не міг добре розгледіти її, але ясно побачив, як людина пройшла вздовж білого корпусу лікарні, а потім знову повернулася під вікна палати Думчева. Так повторилося кілька разів. Стало зовсім темно і, дещо спантеличений, я пішов додому. Думчев не прокидався. І ось знову в сутінках я застав під вікнами Думчева ту саму невідому людину. Вона без кінця ходила вздовж стіни лікарні і поверталася до вікна палати.

В лікарні мені сказали, що невідомий старий чоловік просив допустити його до хворого, довго і настійно умовляв, щоб йому дозволили вночі чергувати біля хворого. Та головний лікар пояснив, що в лікарні досить кваліфікований медичний персонал, сторонньої допомоги не потрібно і що хворому забезпечено належний догляд.

Довідавшись про це, я відразу ж попрямував до невідомого і гаряче потиснув йому руку. Це був старий актор, автор уже відомих мені записок.

За три дні Думчев прокинувся. Він побачив біля себе Поліну Олександрівну, старого актора, Явдоху Василівну, яка тримала в білому вузлику якісь гостинці.

Ми всі мовчали, не знаючи, з чого почати розмову. Ми так і промовчали б відведений для відвідувачів час, та раптом Думчев почав уважно вдивлятися в обличчя Булай.

— Ви хочете мені щось сказати, Сергію Сергійовичу?

— Я пригадую… — сказав Думчев, ясно й чітко вимовляючи слова. — Зараз ви, Поліно

Олександрівно, схилили голову наді мною зовсім так, як багато років тому. Море, літаючий снаряд, що впав, і я на піску… Я підвіз голову і — побачив вас.

— Я тоді була молода…

— Я зараз вас бачу такою, якою ви були тоді.

Сльози набігли на очі Поліни Олександрівни. Вона непомітно витерла їх рукою.

Уважно, зосереджено вдивлявся Думчев у риси її обличчя. А сльози знову й знову набігали на очі старої жінки. Думчев ласкаво дивився на неї. Вони мовчали.