Владимир Брагин - В країні дрімучих трав

Ось перед вами приклад, що ясно показує, як змінюється забарвлення залежно від товщини плівки: мильна булька. Як часто дітей зачаровує примхлива зміна забарвлення мильної бульки! Ця зміна, ця гра барв здається випадковою, несподіваною. Але тут у чергуванні кольорів є сувора закономірність. Коли мильну бульку починають надувати і плівка її груба, вона ще позбавлена кольору. Та ось булька роздувається — плівка стає тонша, на її поверхні починають мінитися веселкові барви. А тим часом мильна плівка не забарвлена, в ній немає барвних пігментів.

Та не в усіх метеликів такі крила. Є метелики з пігментним забарвленням, і це забарвлення вицвітає, вигоряє. Є навіть група метеликів з такими крильцями, в яких поєднуються пігменти забарвлення з прозорістю окремих пластинок.

Ваш Думчев вибрав ті крильця, в яких промінь світла — самий лише промінь світла! — створює чарівне забарвлення. Він звернув вашу увагу на того метелика, в крильцях якого відсутній пігмент барвної речовини.

І важке почуття обурення на самого себе (нащо я, не знаючи суті справи, так легковажно поставився до людини?), змішалося в мені з хвилюванням і радістю.

— То що ж! — вигукнув я. — Виходить, думка Сергія Сергійовича на правдивому шляху? Виходить, він має рацію — такі барви вічні, вони ніколи не вицвітають!

— Так, так! — жваво відгукнувся Калганов. — Його спостереження і висновки правильні. Гра барв на таких поверхнях вічна,

вона ніколи не вичерпається. Промінь світла завжди струмує над землею і, проходячи крізь крильця метелика, засвічує гами барв. Я підвівся з крісла і схвильовано мовив:

— Сьогодні-таки напишу, потішу Думчева! Тут вирішується доля людини!

Калганов спокійно зауважив:

— Не захоплюйтеся! Звичайно, промінь світла завжди струмує над землею. Але метелики живуть дні, тижні, а лусочки їхніх крилець дуже й дуже тендітні…

— Так! Яка ж тут вічність! — сказав я, засмутившись, і опустився в крісло.

— І все-таки тут правильна підказка, тонке спостереження. Барви… барви з променя світла, який проходить крізь найтонші, прозорі лусочки… Школи ще людина не застосовувала таких. Я врахую спостереження Думчева. Тендітні крила метеликів!.. Та наш інститут шукатиме плівки міцніші, ніж лусочки. Я вже сказав: сліпо, бездумно наслідувати природу смішно… Тут Думчев наївний. Але спостереження — творчо осмислене!.. О!.. Чи знаєте ви, що таке гостре, влучне, вчасно зроблене спостереження? Три слова викарбувано на фронтоні біологічної станції в Колтушах. І слова ці: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. Це улюблений девіз нашого Івана Петровича Павлова. Так, так, я випробую, перевірю! І тоді скажу. Насамперед — експеримент! Дзвоніть, цікавтеся. Буду радий.

Годинник на кремлівській вежі вже вибив північ, а біля станції метро все ще стоїть кошик з квітами. Біля нього продавець.

Скоро до ранку затихне Москва, заспокоїться ненадовго в прохолодній і по-літньому неглибокій тиші. Тиша ця вже давно пробиралася до міста, та її лякали тисячі окликів, окриків, вигуків, лякали сміх, пісня… А гуркіт вулиць і площ змушував її зупинятися. І все-таки тиша пробралася. Просочилась. Прийшла.

Ніч.

Над входом у метро дедалі яскравіше світиться шпичаста літера “М”. Зараз там, унизу, проходять останні поїзди, їх зустрічає колонада величних багатогранних мармурових стеблин. Із кожної стеблини виривається могутня квітка. Вона тягнеться вгору, і, підсвічувана прихованим м’яким світлом, розтікається по стелі у візерунку прекрасної п’ятикутної зірки.

І вся колонада цих квітів говорить нечутною мовою про велич, простоту і благородство.

Нагорі, за арками входу і виходу з метро, чорніє тінистий густий Гоголівський бульвар. Кіоск з водою яскраво освітлений, але вже зачинений. Дедалі квапливіші і чутніші стають кроки перехожих: не спізнитися б на останній поїзд!

Ось із метро вибіг юнак. Подивився довкола. Підійшов до кошика з квітами. Він в окулярах, з книжкою під пахвою. Купує квіти. Він нетерпляче дивиться то на годинник, що на розі вулиці, то на двері метро, які от-от зачиняться. Чекає на когось? Він опустив руку, і квіти торкаються землі. 1 раптом мчить зі своїм букетом вниз і зникає за дверима, які починають зачиняти. Майданчик перед павільйоном метро спорожнів. Двері зачинилися. Продавець складає до кошика квіти. Йде.

Навколо тихо. Я не поспішаю. Я думаю про те, що завтра знову піду до фізика Калганова. Що він мені відповість? Ось прийду: “Пам’ятаєте, таємниця вічних барв Думчева…”