Володимир Владко: Сивий Капітан

На твоєму борту, невідомий корабель, люди. Вони не знають і ніколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом віддалитися. Який край чекає на тебе, великий білий корабель, що пливе вже зовсім близько, який прапор майорить на твоїй кормі в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенідо?..

І враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, він здригнувся і завмер, вчепившись руками в скелю. Весь світ у цю мить скупчився для нього в малесенькій плямці, яка червоніла на кормі білого корабля. Ні! Ні! В таке щастя не можна повірити! Адже ж це він, рідний, рідшій червоний прапор!..

Як божевільний, Олесь звівся, підскочив і, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

— Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

— Що з тобою, Алексо? Що сталося? — занепокоїлась Марта.

— Наш! Радянський корабель у морі! — кричав Олесь. — Він пливе повз острів! Наш порятунок!

— Де? Де? — вмить опинилася біля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очі від сонця тонкою смаглявою рукою.

— Червоний прапор! Хіба ж ти не бачиш? Он, на кормі! — продовжував несамовито вигукувати юнак.

— Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?

— А який же ще? Він візьме нас на борт, він врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!

Марта рвучко повернулася до Олеся:

— Так хіба ж він знає, що ми тут? Він пройде мимо, Алексо.

— Ні!

Олесь кинувся до ракетного пістолета, що лежав на землі, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!

— Радянський корабель не може пройти мимо, коли він бачить, що хтось подає йому сигнал біди, — говорив юнак, зводячи курок. — А дві ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!

Він підняв руку з пістолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрілив. Дві червоні лінії простягайся з берега в напрямі корабля, два червоні сигнали, що закликали на допомогу і водночас указували, в якому місці перебувають ті, хто просить допомоги.

— Дивись теперь! Дивись! — вигукнув Олесь.

Білий корабель, наче не помічаючи сигналів, сунув тим самим курсом, повз острів.

— Вони не бачать нас, Алексо, — боязко сказала Марта.

— Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!

Він знов перезарядив пістолет, радіючи, що в його рукоятці був запас ракет. І знову з острова в напрямі білого корабля простягайся дві тривожні червоні лінії.

Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас білий корабель подав свій сигнал-відповідь: довгий і протяжний гудок розлігся над морем.

— Він спиняється, спиняється! — щосили радісно гукнула Марта, не тямлячи себе від радості.

Так, білий корабель спинявся. Деякий час він ще посувався вперед, але дедалі повільніше. І ось він зовсім спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.

— Я все розповім нашим, вони візьмуть нас, — збуджено говорив Олесь, — і вас, і Валенто, й інших… — і раптом спинився.

Болісна думка прорізала його свідомість. Так, корабель візьме всіх… всіх, крім Сивого Капітана, який навіки залишиться в глибинах синього моря, де він знайшов свою загибель разом з його чудесним створінням, «Люцифером»… Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Раміро, з його гострими світлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого біліє сиве пасмо… і лагідна усмішка, що так прикрашала це суворе обличчя, і голос Ернана Раміро, дружній, теплий…

Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фоні моря, таке ясне, таке чітке. А потім воно почало танути, стало туманним і, нарешті, зовсім прозорим, як згадка, як невимовно сумна і в той же час близька й рідна згадка про дороге й миле, що ніколи не залишає нас, хоч і навіки зникло з нашого життя…

Біла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенідо, біла шлюпка з червоним радянським прапором на кормі…

1959

Володимир Миколайович Владко народився 26 грудня 1900 року в Ленінграді, в родині службовця. Закінчив Інститут народної освіти. З 1917 року почав працювати в газетах та журналах, друкувати нариси, фейлетони, рецензії. Багато подорожував по Радянському Союзу, а в повоєнні роки і за кордоном. Ці поїздки знайшли своє відображення у багатьох нарисах, статтях та книгах («Донбас — золота країна», «Тракторобуд», «Троє за одним маршрутом», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші).