Володимир Владко: Сивий Капітан

Попереду була неминуча загибель. Кинути «Люцифер», своє улюблене дітище, Ернан Раміро не міг: надто багато праці, сподівань і згадок було пов’язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихід?

Тільки останній бій, тільки горда смерть людини, яка ніколи і ні за яких обставин не здається, а йде назустріч долі!

Марта і Педро Дорілья були на "Люцифері" сторонніми людьми, Капітан зразу ж таки вирішив висадити їх на острові і відправити далі від приреченого «Люцифера». А разом з ними і Олеся… того Олеся, що чимсь, як розповідав Валенто, нагадував Ернану Раміро маленького сина Лорхе… Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Раміро, його теплі, схвильовані слова, що звучали так дивно, так душевно, останні слова Сивого Капітана, звернені до нього, — і якийсь клубок підступив до його горла… О Капітане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесеві, немов він втратив найближчу, найріднішу людину!..

Так, Ернан Раміро вирішив врятувати і Марту, і її батька, і Олеся. А разом з ними і Валенто Клаудо, свого вірного і відданого помічника. Тому він і наказав Валенто йти разом з ними. І розгнівався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що він потрібен для лагодження "Люцифера".

Яке лагодження? Хіба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнітного захисту потрібно багато часу. А погоню буде надіслано негайно, це ж ясно. Тому Капітан і поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вісника наступної атаки, розвідувального літака. Він на все зважив у ці останні хвилини! Так само, як зважив він і на долю інших його помічників і товаришів по «Люциферу», напевно, так само…

Олесь уявляв собі, як Капітан, помітивши, що наближається ескадрилья літаків, наказав усім вийти з «Люцифера». Просто наказав, нічого не пояснюючи. Він-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумів, як завжди. А тоді, залишившись на "Люцифері" сам, він включив механізми і знявся в повітря, раптово знявся на свій останній безнадійний бій, жертвуючи собою для врятування інших. Ніщо вже не могло допомогти йому самому, тільки гордість людини, що ні за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!

І знов Олесь відчув, що якась тепла хвиля підіймається в його душі, захльостує його і примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цієї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною і навіть свавільною, але знайшла в собі силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришів. Він сумно схилив голову…

Біля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий і безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

— Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдіть до селища, все одно. А я повернуся до узгір’я, там наші ж… дізнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тоді знайду вас… тут або в селищі, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся…

Педро не відповів, а Олесь відгукнувся:

— Але ж Капітан наказав…

— Ти мені не згадуй зараз про Капітана, — несподівано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хіба він щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руці великий ракетний пістолет, з якого він хотів нещодавно подати сигнал про наближення літаків. Він неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тоді кинув пістолет на землю:

— Це ще заважає тут, — буркотнув невдоволено. Потім перевів відсутній, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

— Капітана немає, розумієш? — сказав він чітко. — І нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи більше й слова, Валенто повернувся і швидкими кроками пішов у напрямі узгір’я. Юнак розгублено дивився йому вслід.

— Не засмучуйся, Алексо, — звернулася до нього Марта. її вологі ще очі співчутливо дивилися на Олеся. — Бач, Валенто такий розстроєний… Йому, напевно, дуже боляче, ти розумієш, Алексо…

— Розумію. А хіба мені не боляче? Всім…

— Що тільки нам тепер робити, Алексо? — вела далі Марта смутно. — Ми тут нікого не знаємо… і куди подітися?..

Олесь мовчки знизав плечима…

Він знов уже дивився на море, безкрає, спокійне, тихе; наче і не було воно свідком того, що сталося тут. Вічне, то бурхливе, то лагідне море, чого тільки воно не бачило? Минули тисячі й сотні тисяч років, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть іще тисячі років, а воно залишиться таким самим синім і незворушним, бо що для нього всі події, людські радості й горе, сум і надії, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи сліду на широких грудях моря, як і кораблі, що пропливають ним, як і отой корабель, що пливе зараз звідкись з півдня, держачи курс на північний схід… Куди, до якої країни пливе він, цей корабель?..