Иван Ефремов - Туманність Андромеди

Блискуча чорнота води змінилася матовою чорнотою — почалася суша. Схрещені промені прожекторів прокладали вузьку дорогу між стінами темряви. На ній виступали несподівані фарби — то жовтуваті плями піску, то сіруватозелена поверхня скелястих положистих пасом.

«Тантра», підкоряючись умілим рукам, помчала над материком.

Нарешті Ерг Ноор побачив ту саму рівнину. Її не можна було назвати плоскогір’ям. Але було ясно, що можливі припливи й бурі темного моря не досягнуть цієї рівнини, яка здіймалася над низинними ділянками суші на висоту приблизно ста метрів.

Передній локатор лівого борту дав свисток. «Тантра» націлилася прожекторами. Тепер зовсім чітко стало видно зореліт першого класу. Покриття його носової частини з кристалічно перебудованого анізотропного іридію сяяло в променях прожектора, як нове. Біля корабля не було видно тимчасових будов, не горіли вогні — темний, без будьяких ознак життя стояв зореліт, зовсім не реагуючи на наближення товариша. Промені прожекторів пробігли далі, блиснули, відбившись, наче од синього дзеркала, від колосального диска з спіральними виступами. Диск стояв похило, на ребрі, трохи занурившись у чорний ґрунт. На мить спостерігачам здалося, що за диском стримлять якісь скелі, а далі висить ще густіша чорна темрява. Там, певно, було урвище або спуск кудись до низини…

Оглушливе виття «Тантри» потрясло її корпус. Ерг Ноор хотів сісти ближче до виявленого зорельота і попереджав людей, які могли опинитися в смертоносній зоні радіусом близько тисячі метрів від місця посадки. Пролунав страхітливий гуркіт планетарних моторів, який було чути навіть всередині корабля, на екранах з’явилася хмара розжарених часток ґрунту. Підлога почала стрімко підніматися вгору і западати назад. Безшумно й плавно гідравлічні шарніри повернули сидіння крісел перпендикулярно до стін, що стали зовсім прямовисними.

Гігантські колінчаті упори відскочили од корпусу і, розчепірившись, прийняли на себе перший дотик до ґрунту чужого світу. Поштовх, удар, поштовх — «Тантра» розгойдувалася носовою частиною і завмерла одночасно з повною зупинкою двигунів. Ерг Ноор підніс руку до пульта, що опинився над головою, повернув вимикач упорів. Поволі, короткими поштовхами, зореліт почав осідати носом, поки не повернувся в попереднє горизонтальне положення. Посадка закінчилася. Людський організм завжди зазнавав при посадці такого струсу, що минав деякий час, поки астрольотчики, напівлежачи в своїх кріслах, опам’ятовувалися.

Страшна вага придавила кожного. Мов після тяжкої хвороби, люди ледве могли хоч трохи підвестись. А невгамовний біолог всетаки встиг узяти пробу повітря.

— Придатне для дихання, — повідомив він. — Зараз зроблю мікроскопічне дослідження!

— Не треба, — озвався Ерг Ноор, розстібаючи упаковку посадочного крісла. — Без скафандрів не можна залишати корабель. Тут можуть бути дуже небезпечні спори й віруси.

У шлюзовій каюті біля виходу були заздалегідь приготовані біологічні скафандри і «стрибаючі скелети» — сталеві, обшиті шкірою каркаси з електродвигуном, пружинами й амортизаторами для індивідуального пересування при збільшеній силі тяжіння, — які надівали поверх скафандрів.

Усі хотіли відчути під ногами ґрунт, нехай чужий, після шести років блукання в міжзоряних безоднях. Кей Бер, Пур Хісс, Інгрід, лікар Лума і два механікиінженери повинні були лишатися в зорельоті, щоб чергувати біля радіо, прожекторів та приладів.

Ніза стояла осторонь, тримаючи шолом у руках.

— Звідки така нерішучість, Нізо? — окликнув дівчину начальник, перевіряючи свою радіостанцію у верхівці шолома. — Ходімо до зорельота!

— Я… — дівчина знітилася. — Мені здається, він мертвий, стоїть тут уже давно. Ще одна катастрофа, ще жертва нещадного космосу — я розумію, це неминуче, але завжди важко… особливо після Зірди, після «Альграба»…

— Може, смерть цього зорельота дасть нам життя, — відгукнувся Пур Хісс, повертаючи оглядову короткофокусну трубу в напрямі корабля, що, як і раніше, лишався неосвітлений.

Вісім мандрівників вибралися в перехідну камеру і зупинилися чекаючи.

— Увімкніть повітря! — скомандував Ерг Ноор тим, хто лишився на кораблі.

Вони вже були відділені од них непроникною стіною.

Тільки після того як тиск у камері досяг п’яти атмосфер і став більше зовнішнього, гідравлічні домкрати видавили щільно припаяні двері. Тиск повітря майже викинув людей з камери, не даючи нічому шкідливому з чужого світу проникнути всередину клаптика Землі. Двері враз зачинилися. Промінь прожектора проклав яскраву дорогу, якою дослідники пошкандибали на пружинних ногах, ледве тягнучи свої важкі тіла. В кінці освітленого шляху височів величезний корабель. Півтора кілометра здалися незвичайно довгими і від нетерпіння і від страшенної тряски незграбних стрибків по нерівному, вкритому дрібним камінням ґрунті, дуже нагрітому чорним сонцем.