Иван Ефремов - Туманність Андромеди

— Ми хочемо працювати вночі, — несподівано зазвучав у його шоломі голос молодого інженера Кад Лайта. — Світло обіцяв датрі командир «Алтаю»!

Дар Вітер глянув ліворуч і вниз, де, як сонні риби, висіло кілька зчеплених разом вантажних ракет. Вище, під плоским зонтом — захистом від метеоритів і Сонця, — ширяла зібрана з листів внутрішньої обшивки тимчасова платформа, де розкладали і складали частини, що прибували в ракетах. Там, мов темні бджоли, скупчилися працівники, спалахуючи світлячками, коли відбивна поверхня скафандра виглядала з тіні захисної парасольки. Павутиння тросів розходилося від зяючих чорнотою отворів у боках ракет, звідки крізь зняту обшивку вивантажували великі деталі. Ще вище, прямо над зібраним каркасом, група людей у дивних, часом кумедних позах поралася біля громіздкої машини. Одне кільце берилієвої бронзи з боразонним покриттям важило б на землі добру сотню тонн. Тут це громаддя слухняно висіло біля металевого скелета супутника на тонкому тросі, призначенням якого було зрівняти інтегральні швидкості обертання навколо Землі всіх оцих ще не зібраних частин.

Ті, що працювали тут, стали спритними і впевненими, коли звикли до відсутності — точніше, до мізерності — сили тяжіння. Але цих вправних працівників скоро доведеться замінити новими. Тривала фізична праця без ваги спричинялася до порушення кровообігу, який міг стати стійким і при поверненні на Землю перетворив би людину на інваліда. Тому кожен працював на супутнику не більше як сто п’ятдесят робочих годин і повертався на Землю, пройшовши реакліматизацію на станції «Проміжна», що оберталася на висоті дев’ятисот кілометрів над планетою.

Дар Вітер, що керував складанням, намагався не брати на себе фізичного навантаження, хоч як хотілося йому іноді прискорити ту чи іншу справу. Йому треба було протриматись тут, на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів, кілька місяців.

Дати згоду на нічну працю означало ще більше прискорити термін повернення своїх молодих друзів униз на планету і раніше строку викликати зміну. Другий планетоліт, переданий будівництву, — «Баріон», — перебував в Арізонській рівнині, де біля екранів телевізорів і пультів реєстраційних машин сидів Гром Орм.

Працювали без перерви на час крижаної космічної ночі, і це надзвичайно прискорювало складання. Дар Вітер не міг відмовитись од такої можливості. Заручившись згодою, люди з складальної платформи розбіглися на всі боки і взялися протягувати ще складніше павутиння тросів. Планетоліт «Алтай», який правив за гуртожиток для будівельників і нерухомо висів біля кінця опорної балки, раптом відчепив канати з роликами, що зв’язували його вхідний люк і каркас супутника. Довгі струмини сліпучого полум’я вихопилися з його двигунів. Величезний корпус корабля повернувся беззвучно і швидко. Ні найменшого шуму не долинуло крізь порожнечу міжпланетного простору. Вправному командирові «Алтаю» досить було кількох ударів двигунів, щоб піднятися на висоту сорока метрів над місцем будівництва і повернутися своїми посадочними прожекторами в бік розбірної платформи. Між кораблем і каркасом знову провели провідні троси, і всі різноманітні предмети, що повисли в просторі, стали відносно нерухомими, продовжуючи обертатись навколо Землі з швидкістю близько десяти тисяч кілометрів на годину.

Розподіл хмарних мас показав Дар Вітру, що будівництво відбувається над антарктичним поясом планети і, таким чином, скоро увійде в тінь Землі. Вдосконалені обігрівачі скафандрів не можуть повністю стримати крижаного дихання космічного простору, і горе тому мандрівникові, який необачно витратить енергію своїх батарей! Так загинув місяць тому архітекторскладальник, який сховався від несподіваного метеоритного дощу в холодному корпусі розкритої ракети і не дочекався повернення на сонячний бік… Ще одного інженера убив метеорит— не можна ні передбачити цих випадків, ні запобігти їм. Будівництво супутників завжди забирає свої жертви — і хто буде наступний?.. Закони стохастики, хоч їх і мало, можна пристосувати до поодиноких піщинок, на зразок окремих людей; кажуть, що найбільша можливість бути наступним у нього, Дар Вітра… Адже він найдовше перебуває тут, на цій висоті, відкритій для всіх випадковостей космосу… Але зухвалий внутрішній голос підказував Дар Вітру, що з його чудовою персоною нічого не може трапитись. Якою безглуздою не була ця впевненість для математично мислячої людини, вона не покидала Дар Вітра і допомагала його спокійному балансуванню на балках і решітках незахищеного каркаса в безодні чорного неба.