Леонид Залата - Ущелина синіх туманів

— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.

— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.

— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…

Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…

— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?

Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.

— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.

В дверях стояв розгніваний лікар.

Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.

— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…

— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?

— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.

Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як найбільшу на світі-щінність, він підраховував години й хвилини, ті самі години й хвилини, з яких складається людське життя. Пекуча жага діяти оволоділа ним.

— Мені потрібні два дні, і може… Ви даєте мені два дні?

Лікар довго припалював цигарку, рука його тремтіла.

— Ви хотіли побачити дочку, — похмуро сказав він. — Ходімте, я вас проведу.

АВТОР: Вранці 26-го лютого, щойно я прийшов на роботу, мене запросили до редактора. Це не викликало у мене ентузіазму, бо я спізнився майже на півгодини, а наш редактор цього страшенно не любить. Посеред дня ви можете йти куди заманеться і на скільки завгодно — ніхто й слова не скаже, але о дев’ятій нуль-нуль маєте сидіти на своєму стільці й працювати, як віл.

Та редактор не знав про моє запізнення або ж не захотів згадувати.

— Ви давно були в Інституті геріатрії? — спитав він.

— Вчора, — сказав я. — Нічого цікавого. Черепаха дала б їм фору і не прогадала…

Редактор покрутив у пальцях товстий червоний олівець, на його сухорлявому обличчі майнула тінь усмішки.

— Зате ви прогадаєте, якщо надвечір у мене на столі не лежатиме триста рядків.

Хвилин за десять таксі вже мчало мене на Правобережну. Я розумів: сталося щось екстраординарне. Ви, звісно, не знаєте нашого редактора, так я вам скажу: в цієї людини можна взяти хоч би й останнього карбованця, а от випрохати зайвих десять рядків — дзуськи.

В інституті начебто панував спокій, та мене це не збентежило, я й не розраховував на метушню. Начальницькі кабінети обминув (люди там, як правило, не балакучі), а заходився розшукувати знайомих, бо який то газетяр, Що не має будь-де добрих знайомих. Важливо вхопитися за кінчик нитки, а вона вже поведе до клубка.

Я боюся щось переплутати, тим-то нехай все буде так, як мені розповідали. Слово в слово.

ЯРЕСЬКО, ПРАЦІВНИК ІНСТИТУТУ, ФІЗІОЛОГ: Була вже дев’ята година, коли я зібрався додому. Думки мої крутилися навколо засідання Вченої Ради. Його призначили на сьогодні, і я теж мав доповідати. Та головною, — заради неї, власне, й скликалося засідання, — була доповідь Черенкова. Особисто мене вона не торкалась, одначе я знав, що робота Черенкова сягнула критичної грані, ось-ось можна чекати на якесь відкриття. Пам’ятаю, я подумав: Іванові буде не солодко, Борода затисне його своїм авторитетом. Хто такий Борода?.. О, перепрошую, ми, молоді, маємо кепську звичку ліпити маститим прізвиська, але повірте — це з поваги, тільки з поваги. Його прізвище Бородін. Василь Семенович — відомий геріатр, вельмишановна людина…

За день до цього я був свідком їхньої сутички в кабінеті директора. Власне, сутичкою назвати цю розмову, мабуть, і не можна. Гарячкував лише Борода, а Іван… Іван ні. Борода наполягав, щоб лабораторія Черенкова негайно припинила досліди. І натякав на якусь небезпеку.