Леонид Залата - Ущелина синіх туманів

— Волох… Валентина Волох. Пригадую. А де вона зараз? Сподіваюсь, ви нас познайомите?

— Я не знаю, де вона, — Борис підвівся й поквапливо відійшов до вікна. За спітнілими шибками лиснів чорний від першого весняного дощу асфальт. З інститутського подвір’я, обминаючи ще мертву клумбу, стікали талі води. — Восени Валя… я хочу сказати Валентина Волох несподівано для всіх звільнилася і виїхала невідомо куди.

Карпеко уважно подивився Борисові в спину.

— Завтра підемо до директора. Гадаю, він підтримає. А наші досліди… Рано чи пізно антиканцерин ми знайдемо. Не ми, так хтось інший. Вчений не має права на відчай.

— Так само казала й вона.

Уже на порозі Карпеко обернувся.

— Ви її любите?

І, не діждавшись відповіді, зачинив за собою двері.

Тоді була тиха ніч. І для нього — неповторна. Він читав їй вірші.

Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.

— У нас буде син?

— Ні, у нас буде донька…

Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.

— Завтра ж оголосимо день весілля.

— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.

— Але чому?

— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.

І він слухняно читав:

Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.

“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.

Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кілька кілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.

Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:

— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..

Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.

— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…

— Тож нехай живуть миші?!

— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.

Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.

— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…

За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:

— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..

Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.

У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.

Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.

— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.

Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.

— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…

— Люба…

Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..