Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

Пацієнт плавав в еластичній оболонці на гідравлічному ліжку. Здавалося, він помер. Тадей коротко кашлянув і процідив:

– Поклич лікаря Нельсона!

Мічем відповів:

– Таксер! – і додав: – Як щодо дифібрилятора, док? Він помирає.

– Поклич лікаря Нельсона!

Санітар вибіг з кімнати. Інтерн оглянув пацієнта так близько, як тільки міг, але не торкався його. Він продовжував огляд – проте коли у кімнату зайшов старший лікар, то невпевнено відійшов, наче людина, що довго перебувала у космосі і все ще не пристосувалась до земної сили тяжіння.

– То що, лікарю?

– Дихання, температура тіла та серцебиття впали раптово… Сер, десь дві хвилини тому.

– Що ви зробили для нього – чи з ним?

– Нічого, сер. Все згідно з вашими інструкціями…

– Добре.

Нельсон коротко оглянув Сміта, а потім вивчив показники на приладах за ліжком – близнюків тих, що були у кімнаті спостереження.

– Дайте мені знати, якщо щось зміниться.

Він збирався йти. Тадей здавався наляканим:

– Але, лікарю… Він помирає.

Нельсон сухо відповів:

– Продовжуйте, лікарю. Який ваш діагноз?

– Гм… Я б не хотів говорити про вашого пацієнта, сер.

– Дурниці. Я запитав про ваш діагноз.

– Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, – він запнувся, – але шок, що спричинить смерть.

Нельсон кивнув:

– Досить розумно. Проте це – не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацієнта у такому стані з півдесятка разів впродовж зворотної подорожі. Це нічого не означає. Дивися.

Нельсон підняв праву руку пацієнта і відпустив її. Рука лишилась у тому самому положенні.

– Оціпеніння? – запитав Тадей.

– Називай як хочеш. Якщо назвати хвіст ногою, це нічого не змінить. Не хвилюйся, лікарю. У цьому випадку немає нічого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, і клич мене, якщо щось зміниться.

Він поклав на місце Смітову руку.

Коли Нельсон пішов, Тадей іще раз оглянув пацієнта, похитав головою й приєднався до Мічема в кімнаті спостереження. Мічем підняв його карти і запропонував:

– Зіграємо?

– Ні.

Мічем почекав, а потім додав:

– Доку, якщо запитаєш мене, то отой, в кімнаті, зіграє в ящик іще до ранку.

– Тебе ніхто не питав.

– Мені здалося…

– Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати.

Мічем знизав плечима і вийшов. Тадей відкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку і налив собі чарку: вона мала допомогти йому думати. Мічем приєднався до охоронців у коридорі; вони випрямилися, але коли побачили, хто це, розслабилися. Вищий морський піхотинець промовив:

– Здоров, друзяко. Що тут щойно була за біганина?

– Нічого такого. Просто у пацієнта щойно народилась п’ятірня і ми сперечалися, як їх назвемо. У кого з твоїх мавпочок знайдеться сигарета? І вогник?

Інший піхотинець дістав з кишені пачку цигарок.

– Як будете вирішувати питання з годувальницями? – холодно запитав він.

– Щось придумаємо. Дякую! – Мічем взяв цигарку в зуби. – Чесне слово, джентльмени, я нічого не знаю про цього пацієнта. Хоча хотів би.

– Звідки такі накази про «ніяких жінок»? Він що, якийсь сексуальний маніяк?

– Наскільки мені відомо, ні. Все, що я знаю, – так це те, що його доправили з «Чемпіона» й сказали, що пацієнта не слід турбувати.

– «Чемпіон»! – вигукнув перший морський піхотинець. – Ну звісно! Це все пояснює.

– Пояснює що?

– Причину. Він ніколи не знав жінки, ніколи не бачив, ніколи не торкався – місяцями. І він хворий, розумієте? Вони бояться, що коли він візьме хоч якусь, то ще дуба дасть.

Солдат моргнув і глибоко вдихнув.

– Б’юся об заклад, що я точно дав би дуба в такій ситуації. Воно й не дивно, що вони не пускають до нього жодної хвойди.

Сміт розумів, що до нього приходять лікарі, але відразу ж ґрокнув, що в них гарні наміри; його головній частині не потрібно було тікати звідти, де він був.

У той ранковий час, коли людські медсестри ляскають обличчя пацієнтів холодною мокрою тканиною, вдаючи, що вмивають їх, Сміт повернувся зі своєї подорожі. Він пришвидшив серцебиття, посилив дихання і знову глянув на те, що його оточувало, побачивши все дуже чітко. Він оглянув кімнату, помічаючи та шануючи усі без винятку деталі – як важливі, так і дріб’язкові. Насправді він бачив їх вперше. Тому що тоді, коли його за день до цього принесли сюди, він був нездатний сприйняти все.

Звичайна кімната видавалася йому незвичайною: тут не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало Марс або клиноподібні, з металевими стінами, каюти «Чемпіона». Але, ожививши події – починаючи від гнізда і до цих місць, – він був готовий прийняти їх, хвалити і якоюсь мірою плекати.