Олесь Бердник - Шляхи титанів

Георгій підвів обличчя, оглянув стелю, що ховалася в синюватих сутінках, сумно похитав головою.

— Ну… що ж тепер?.. Звичайно, я начальник експедиції, і мені треба вирішувати… Але експедиції вже нема… Є тільки два нещасні втікачі. Одні серед незрозумілого і чужого світу!

Джон-Ей похмуро мовчав.

— А втім, — продовжував Георгій, — соромно нам опускати голову. Вмирати, так вмирати!.. Давай знайдемо притулок і подумаємо.

Раптом Джон-Ей схопив Георгія за руку і потягнув геть від отвору, в глибину приміщення.

— Що? — запитав Георгій.

— Погоня! — придушеним голосом прошепотів Джон-Ей. — Вони зовсім недалеко, кружляють над барханами…

Георгій притулився до стіни, заплющив очі.

— Я більше не можу, — простогнав він. — Кінець!

Блідий, як смерть, Джон-Ей безпорадно стояв біля товариша. Він чув, як з різким свистом над приміщенням пролетіло кілька машин. Зараз вони намацають людей локаторами, і тоді все…

Ех, якби хоч зброя яка-небудь! Навіть себе вбити нічим!..

Раптом сталось несподіване, неймовірне. Частина стіни відсунулась, за нею з’явився отвір. Кілька постатей вискочили з нього і, схопивши людей, потягли їх униз. Отвір закрився. Стало темно. А невідомі істоти без жодного звуку, м’яко, але владно вели Георгія і Джон-Ея по темних переходах кудись у глибину…

…Попереду засяяло світло. Темний коридор перейшов у високу печеру, освітлену блакитнуватими кулями, які рядами йшли вгорі. Назустріч прибулим з усіх боків висипали десятки істот. Джон-Ей і Георгій з подивом відзначили, що це були справжні люди високого зросту, дуже красиві і сильні, з смагляво-рожевим відтінком шкіри.

Де вони бачили такий колір шкіри? Ага, у жінки під прозорою сферою в резиденції Диктатора.

Друзі здивовано перезирнулись.

— Значить, Диктатор не знищив усіх? — промовив Георгій. — Друже! Ми зможемо що-небудь придумати! Подивися, у них є освітлення, значить, є і технічний потенціал!..

Джон-Ей не встиг відповісти. Один з тих, хто привів їх сюди, — молодий, з орлиним носом, одягнений в зелену накидку, — вклонився, показав рукою в боковий прохід, запрошуючи зайти. Очі його випромінювали гостинність і незрозумілу тривогу. Натовп жваво перемовлявся між собою дивною мовою, звуки якої мали надзвичайно широкий діапазон у тональності. Люди Землі зайшли слідом за провідником до бокового приміщення. Воно було досить великим, але більшу його частину, не менше трьохсот метрів, займали якісь агрегати, прикриті сферичними ковпаками. Світло, що падало зі стелі, відбивалось у чорній підлозі. На підвищенні, вздовж стін, стояли різні прилади.

— Клянусь, це залишки раси, яку загнала під землю машина! — прошепотів Георгій.

Джон-Ей на знак згоди кивнув. їх провели до кінця залу. Там у кріслі сидів закутаний до самого горла в чорну мантію старий, зморшкуватий чоловік. Його запалі очі впилися в обличчя прибулих. Скоро вони загорілися вогнями цікавості і приязні. Старий кинув провідникові кілька слів. Той підсунув людям два стільці — прості, прямокутної форми, зроблені з чорного легкого матеріалу. Георгій і Джон-Ей сіли.

— Хто він? — зірвалося запитання з вуст Георгія. — Володар, вождь чи вчений?..

Відповіді не було. Людина іншого світу підняла руку, показала пальцем на свої груди.

— Іо-тінаас! — пролунала срібляста розкотиста фраза. — Іо!

— Це його ім’я, — сказав Джон-Ей. — Іо!

Людина закивала головою і запитливо показала пальцем на Георгія та Джон-Ея. Ті назвали свої імена. Іо уважно і дуже правильно повторив їх. Потім він, не повертаючи тулуба, правою рукою потягнувся до пульта, який був поруч, і щось ввімкнув. Світло погасло. Ліворуч від Іо загорівся екран. На ньому з’явилося зображення планети, що, обертаючись, пливла в просторі. Іо промовив слово. Воно звучало в земній вимові дуже дивно:

— Лоо-пррасітарія…

Показалося сліпуче блакитне сонце.

— Сі-немма! — сказав Іо.

Таким чином він назвав кілька предметів, понять, а потім, знову почавши демонстрування спочатку, ткнув пальцем у бік Джон-Ея та Георгія.

— Він хоче, щоб ми називали все це своєю мовою, — промовив Джон-Ей. — Але для чого?..

— Краще нічого не запитувати тепер, — прошепотів Георгій. — Ясно, що вони наші друзі і союзники, і треба скоріше порозумітися з ними…

Іо терпляче чекав, доки гості говорили. Нарешті Георгій поглянув на екран і почав говорити, називаючи кожен предмет, який показувався. Так було довго. Георгія замінив Джон-Ей. Минуло кілька годин. А старий Іо невтомно просив людей Землі називати все складніші й складніші поняття. Нарешті, космонавти втомилися так, що ледве ворушили язиками. Давалася взнаки неймовірна втома і пережиті пригоди. Іо помітив це. Екран погас. Як тільки стало темно, всемогутній сон зборов друзів, і вони забулися в важких кошмарах…