Олесь Бердник - Шляхи титанів

Джон-Ей раптом смикнув за рукав товариша. Очі його горіли завзяттям. Він показав позад себе. Георгій кинув туди погляд і зрозумів товариша. На верхівці напівсфери стояла параболічна антена. Вона була спрямована в одному напрямку. Коли машина міняла курс, антена автоматично відновляла потрібний напрям. Очевидно, ця антена з’єднувала напівсферу з Диктатором і джерелом енергії.

— Ех, якби… — прошепотів Джон-Ей.

— Що?

— Зірвати її…

— А здужаємо?..

— Думаю, що так. Поглянь! Вона зовсім слабенька, крім того, спрямованої дії. Повернути — і все! Приплив енергії чи сигналів припиниться!

— А потім?..

— Впадемо вниз… Знайдемо притулок. А далі я не хочу навіть думати! Краще смерть! Ти забув, що, облетівши навколо планети, ця таратайка принесе нас знову до Диктатора!..

Георгій кивнув головою. Внизу пливли гряди пісків, смуги фіолетових мохів чи трав, бовваніли ряди старовинних будівель, поруйнованих, скалічених, заметених пилом, зарослих примітивними рослинами.

По сигналу Джон-Ея друзі повернулись на сидінні, наскільки дозволяли щупальці машини, що тримали їх за тулуб, і разом схопилися за антену. Антена захиталася під вагою двох тіл. Георгій відчув, як потужний розряд паралізує йому руки, затуманює мозок.

— А-а-а! — дико закричав Джон-Ей.

Машина непевно закружляла в повітрі і почала падати вниз, прямо на високий бархан. Потім вона вирівнялась, знову заметлялась на місці.

Георгій майже знепритомнів. Останні проблиски свідомості він вклав у спробу зберегти рівновагу, але струмені енергії, які проходили через його тіло, штовхали в чорну прірву. Джон-Ей зовсім оскаженів. Очі його на худому лиці стали схожими до велетенських ліхтарів, наповнених божевіллям і відчаєм.

Вигукуючи прокляття, він затряс антену й відчув, як падає донизу разом з її уламками і машиною, що втратила керування.

Удар! Свідомість чітко працювала. Тіло ковзнуло по схилу бархана і покотилося в долину. Знялась хмара піску, курява набилася в рот і ніс. Кашляючи, Джон-Ей схопився на ноги. Оглянувся.

Де Георгій? Ага! Ось він. За двадцять метрів, серед кактусоподібних рослин. Він не ворушиться…

Перемагаючи біль у спині та ногах, Джон-Ей кинувся до товариша, припав до нього. Серце працювало, хоч обличчя і руки Георгія були зовсім синіми, з багровими плямами під шкірою.

Джон-Ей підбіг до каналу, який протікав поруч. Серед рудих кам’янистих берегів струмилася зеленкувата вода. Джон-Ей припав до її холодної поверхні, вмочив голову, напився. Це відразу освіжило. Потім він зняв з себе куртку, намочив її, зірвав якийсь широкий червоний листок невідомої рослини і, скрутивши його лійкою, набрав води. З такою ношею він обережно добрався до Георгія, влив йому воду в рот. Обкутавши мокрою курткою голову товариша, Джон-Ей знеможено приліг на пісок, щоб кілька хвилин відпочити.

Тільки тепер він зрозумів всю казковість пережитих подій, зрозумів, що вони зовсім у чужому світі, де нема порятунку, нема на кого надіятись. Над ними нависло рожеве сяюче небо — такого кольору не можна було б і вигадати, — а на цьому тлі швидко падало вниз маленьке, але дуже сліпуче блакитне світило.

Порив вітру порушив тишу, зашелестів пісок, що сипався з вершини бархана. Боляче впився в тіло товстий білястий листок з колючками. Джон-Ей схопився на ноги. Досить відпочивати! Залізний Диктатор, напевне, послав погоню! Треба десь ховатися. Може, побігти в руїни старих будівель? Там механічні потвори, мабуть, не знайдуть їх!..

Джон-Ей затряс Георгія.

— Вставай! Чуєш, друже?..

Георгій розплющив очі, застогнав. Побачивши Джон-Ея, кілька хвилин намагався збагнути, що сталось. Потім в його очах з’явився свідомий вираз, він все згадав, слабо посміхнувся.

— Живі?..

— Живі, живі! — нетерпляче відповів Джон-Ей. — Треба десь ховатися…

— Ти гадаєш, погоня?..

— Так! Біжімо до руїн! Тут недалеко… Потім подумаємо, що робити…

З величезним зусиллям Георгій звівся на коліна, обняв Джон-Ея за шию і випростався. Долинкою, не виходячи на гору, друзі попрямували до руїн. Праворуч, на бархані, залишилась розбита напівсфера. Джон-Ей востаннє поглянув на неї, похитав головою.

— Навіть скористатися нема з чого, — сказав він. — Купа металу…

— Ні, дуже досконала машина, — заперечив слабим голосом Георгій. — Надзвичайно спрощена. Нам ще й не снилися такі універсальні машини…

Вони підійшли до отвору в темно-зеленій стіні дивної ромбічної будівлі. Все було заросле мохами і травами світлих кольорів. Друзі обережно ввійшли всередину. На чорній підлозі виднілися острівці рудого піску. Сліпуче проміння блакитного світила пом’якшувалось тут стінами, і спека не відчувалась.