Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

Біронт скоса, осудливо дивився на свого колегу. Геологова поведінка за обіднім столом була просто-таки непристойна.

Зате Андрієві Дектярьов припав до душі.

Геолог прибув на завод за місяць до того, як ПВ-313 зійшов з монтажного стенда й попав у цех для випробування основної апаратури. Одягнувши комбінезон, Микола Миколайович цілими днями пропадав на дільниці складання підземохода, вимагаючи пояснень у монтажників, технологів, механіків. Він вникав у всі тонкощі будови машини, що йому, як геологові, знати було зовсім не потрібно.

Коли ж черга дійшла до установки обладнання, яке призначалося для геологічних досліджень, вчений засукав рукава. Складальник він виявився дуже посередній і більше заважав, ніж допомагав, та молодь радо зустрічала появу балакучого й добродушного професора. Микола Миколайович з однаковим запалом міг розповідати про наукові проблеми, обговорювати питання кохання, давати поради на всі випадки життя. І зачарував хлопців своєю надзвичайною фізичною силою: сталевий прут діаметром у п'ятнадцять-двадцять міліметрів легко обертався в його руках на пружину.

Тепер же виявилося, що й апетит у Дектярьова, як у цілої бригади складальників.

— Глибина? — запитав Микола Миколайович, невідомо до кого звертаючись.

— Пішли на дев'ятнадцятий, — відповів Андрій.

— Мілина…

Біронт захлинувся від обурення, коли побачив, що Дектярьов знову чимчикує до гамака. Раніше ніж інші підвелися з-за столу, почулося гучне сопіння геолога, що перейшло потім у богатирське хропіння.

Закінчувалась перша доба після старту, а Вадим так і не примусив себе задрімати бодай на хвилину. Не спав і водій. Обидва залишалися біля пульта, мовчки стежачи за переморгуванням сигнальних ламп.

Повільно зростала глибина: двадцять вісім кілометрів… тридцять один… тридцять чотири… тридцять шість…

Пекучішим ставав граніт навколо всюдихода, щільніше притискався він до сталевого тіла корабля. Траплялося, що машина годинами рухалася крізь бурхливий радіоактивний розпад, крізь поклади чистого радію та свинцю.

Але ні температура, ні радіація вже не привертали до себе Вадимову увагу. Тепер він спостерігав тільки за показаннями тиску і бачив, як стиск на корпус поступово розповзається від порожнини бура вздовж усієї обшивки. Речовина ставала пластичною, ще трохи — і вона стисне корабель, як безодні океану здавлюють підводні човни.

Як тільки тиск досягне тридцяти тисяч атмосфер, автомати ввімкнуть захисне поле. Це означатиме, що ПВ-313 поминув глибинний бар'єр і ввійшов у астеносферу.

Вадим не мав сумніву: автомати працюють точно. Захисна дія поля перевірена не тільки розрахунками, але й кібернетичними випробуваннями. І все ж кожен нерв натягнутий, як струна, в чеканні, коли запрацює полеутворююча установка. ПВ-313 перший переступить цей рубікон.

Мерщій би, мерщій!

Здається, час зупинився.

І там, нагорі, тисячі, ні, мільйони людей чекають сигналу підземохода: бар'єр пройдено! З цієї миті розпочнеться справжнє завоювання земних глибин, не легше, а може, навіть важче, ніж завоювання космосу.

Замість розжареного граніту Вадим бачить на екрані кабінет головного конструктора. Він знає: Ремізовський також не заплющив очей цієї ночі. Зімкнувши за спиною пальці рук і схиливши голову, він ходить, мабуть, з кутка в куток, ходить без утоми, година за годиною, чекаючи телефонного дзвінка.

І головний конструктор, і молодий помічник виношували в собі одну мрію: створити підземохід, здатний досягти центра землі. Ремізовський віддав цій мрії майже сорок років життя, Вадим Сурков тільки чотири. Підсумок їхньої спільної роботи — ПВ-313. Важко сказати, чия заслуга в цьому більша. Вадим, як і Ремізовський, ніколи не вимірював і не обліковував своєї праці. Якщо його й відрізняло щось од головного конструктора, то це нетерпіння, поривчастість.

Аркадій Семенович працював не поспішаючи, обмірковуючи кожен крок, перевіряючи розрахунки кожного гвинтика. Любив радитися. Сам шукав заперечень на власні доводи. Його гаслом було: «Абсолютна надійність!»

Вадимове гасло: «Дерзати!»

Головний конструктор стримував Вадима, часто викликав у ньому лють своєю забарністю. Але щоразу, охолонувши, помічник Ремізовського пересвідчувався в правоті свого керівника.

Аркадій Семенович міг лишатися в кабінеті й чекати результатів випробування ПВ-313. Він і замолоду не брав участі в підземних рейсах.