Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

— Чи можна покладатися на герметичність люка? — запитав Дектярьов Вадима.

— Безперечно. Перед рейсом я сам перевіряв його. А що?

Дектярьов шепнув на вухо механікові:

— В кабінах градусів сто п'ятдесят, а то й двісті. Розумієш, у чому справа? Повітря там починає стискатися або вже стало рідке, тиск падає, утворюється пустота. Якщо люк має бодай найменшу негерметичність, ми задихнемось.

— За люк я ручаюсь, Миколо Миколайовичу. На своїй шкірі випробував, що таке негерметичність. Якось у колодязь просочилися гази від двигуна. І як ми тоді живі лишилися?! А тепер через цей люк жодна молекула не проскочить.

Незабаром вони відчули, що таке спрага. Теплі стінки колодязя здавались розпеченими. В роті пересихало. Язик прилипав до горлянки.

«Схоже, цього разу нам справді не вискочити, — признався собі Дектярьов. — Може, час прощатися, Катюшо? Чи ще зачекаємо, рідна?»

Притулившись спиною до стіни, він відчував розмірену вібрацію працюючого двигуна і в ній причувалися йому голоси тих, хто створював ПВ-313. Попри все, машина рухалася далі. Природа нічого не може з нею зробити і зганяє свою злість на тих, хто знаходиться всередині підземохода. Що ж, нехай скаженіє. Нехай! Дектярьов, і вмираючи, схилятиметься перед гідною подиву майстерністю творців підземних кораблів.

ПВ-313 — згусток людської праці — живе, рухається, бореться.

Ні спрага, ні біль у тілі від виснажливого стояння в тісному колодязі, ні втрата союзника у почесній справі не могли зломити Дектярьова. Він думав про чудову теорію переохолодження, про її величезне значення у пізнанні земної кулі. Тепер тільки з'явилася реальна можливість пояснити послідовний ланцюг виникнення хімічних елементів та їхніх сполук, народження кристалічних структур.

Та цього замало — пояснити, треба донести до людей, зробити надбанням науки. Ув'язнення в колодязі, неспромога випростувати затерплі кінцівки. Божевілля… А голова прагне роботи. Роботи! Чи не смішно? Зрештою, що тут смішного — адже пам'ять не відмовляє. Добре було б зрозуміти те, що відбувається, і дійти певних висновків. Що ж до їхньої передачі нагору, то чого на світі не буває, може й припиниться похолодання в кабінах, як свого часу закінчився льодовиковий період. Правда, він тривав мільйон років…

Роздуми Миколи Миколайовича обірвала непередбачена подія — підземохід дуже хитнуло, майже поклало на борт. Завили гіроскопічні водії. Колодязь на кілька секунд обернувся в горизонтальний тунель і знову набув вертикального положення. Все це сталося так раптово, що Скорюпін не втримався на щаблі і впав на плечі Чуракову. Він збив механіка з ніг, і вони покотилися на Дектярьова.

Микола Миколайович тільки крякнув, придушений вагою двох тіл. Проте він устиг відзначити дві обставини: великий і зовсім непередбачений нахил підземохода (такого нахилу, певно, не було навіть у зоні гіпоцентрів) і порівняно слабкий удар тіл, що впали на нього.

Чи не зумовлено нахил корабля переходом із четвертої геосфери в ядро землі? Ніякого іншого пояснення Дектярьов знайти не міг.

Щодо цілості своїх кісток, то це він пояснив одразу: підземохід так наблизився до центра землі, що сила ваги зменшилася більш, ніж удвічі. Цього досі не помічали, оскільки вага зменшувалася поступово, в міру того, як рухався корабель.

З'явився новий поживок для роздумів, і непомітно для себе Микола Миколайович знову заговорив уголос.

— Іноді мені здається, — зауважив згори Вадим, — що ви давно не сповна розуму. А ми, слухачі вашої балаканини, теж недалекі від цього.

— Можу й помовчати, — образився геолог. — Але це важче. Я про Валентина Макаровича думав. Якось надрукували його статтю, він висловлював чудову ідею: перетворювати космічні промені в атоми потрібних нам елементів. Штучне виготовлення атомів!

— Я б вітав зараз тільки одну ідею: перетворення повітря на воду.

Дектярьов закинув голову, намагаючись розгледіти Вадима. Та він побачив Андрієві коліна. А ще вище сидів Скорюпін. Вони заступили собою Суркова. Тим часом у Вадимовому голосі звучав дивний спокій, який так не в'язався з його станом. Те ж саме, певно, відчули і Андрій з Павлом. Вони змовкли, зиркаючи на Вадима.

— Як хочеться пити, — відокремлюючи слово від слова і наче прислухаючись до свого голосу, сказав Вадим. — А ми сидимо й чекаємо, поки закортить дужче…

— Мені б якогось ножа, — попросив Дектярьов Андрія.

Скорюпін подав складаний ніж. Геолог присів на кришку люка й лезом почав зчищати іній. Набралося чимало. Микола Миколайович обережно передав цю грудочку разом із ножем Чуракову, що стояв над ним, той простяг її Скорюпіну.