Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

— Гаразд, ти можеш байдикувати, — сказав собі Микола Миколайович, — у тебе є змога зустріти смерть в гамаці. Тільки що ж ти робитимеш усі десять місяців чи триста діб, чи сім тисяч двісті годин, чи чотириста двадцять… ні, чотириста тридцять дві тисячі… авжеж, чотириста тридцять дві тисячі хвилин?

Микола Миколайович презирливо випнув губи. Що б там не було, але відлежуватися, коли в тілі нема ознак хвороби, а голова сповнена ідей… Ні-і, дзузьки! Такої розкоші він собі не дозволить. Що й казати, при самій лише думці про смерть йому стає якось зимно. Та ось він сідає в крісло, і вже трохи легшає. Ніби опинився поруч тих, із ким не один рік працював у лабораторіях дослідницького інституту Академії.

— Друзі мої, — звернувся Микола Миколайович до своїх уявних колег, — добиймо звіра. У нас велика здобич: третя геосфера, світ дійсно пластичної речовини плюс Біронтове випромінювання.

Його ніхто не спиняв. Геолог міг говорити на самоті скільки завгодно. В розмові находили вихід вагання, що мучили його. Зараз просто очей було таке, до чого пориваються вчені, котрі, як і він, присвятили себе дослідженню земних надр. Бути єдиним свідком перетворення речовини, провести найцінніші спостереження і зупинитися на півдорозі — це рівнозначно зраді, дезертирству, злочину перед наукою.

Час тягнувся нестерпно довго. Микола Миколайович занеміг. Попрацювавши близько чотирнадцяти годин без перепочинку, геолог заснув так несподівано, наче знепритомнів. Прокинувшись, він побачив напроти в кріслі Біронта. Атоміст часто кліпав очима, й обличчя його було винувате, змучене.

— Я не можу, — пробелькотів Валентин Макарович, — я не можу нічого не робити. І працювати також не здатний.

— Ми систематично передаватимемо нагору результати наших спостережень, — сказав Микола Миколайович.

— Ви гадаєте, їх почують?

— Можливо, не всі, але почують. Докази того у нас є, хоча б остання вісточка згори.

Кінчиками пальців Біронт несміливо торкнувся перемикачів, почекав і зажурено похитав головою.

— Я зовсім не підготовлений до цього, — він благально глянув на Дектярьова, — я тільки вчений, теоретик. Коли б ви знали, який у мене письмовий стіл, м'яке крісло. І вікно в моєму кабінеті величезне. Я люблю працювати на світанку. Тоді сонце не дуже яскраве, але так багато світла. Всі ще сплять. Тільки голуби злітаються до вікна. Біля нашого будинку стільки голубів!

— Усі ми тут звичайні люди, Валентине Макаровичу, — як можна м'якше заперечив Дектярьов. — Нам властиво захоплюватися і… робити помилки. Але ніхто не дав нам права зраджувати обов'язку. На вашій совісті — природа випромінювання. Нагорі чекають од вас повних і точних даних.

— Так, так, авжеж.

— Ту-ту, ра-ра, ру-ру, та-та, — замугикав Дектярьов, хоч Біронтів вигляд наганяв на нього тугу.

Обидва вчених мали дуже мирну вдачу і не мріяли про героїчні вчинки. Вони звикли до своїх родин, до постійного, певного кола друзів. Навіть Микола Миколайович, який, повернувшись з однієї експедиції, вже починав готуватися до другої, нудьгував за домівкою. З роками він не тільки не звик до частих розлук, а, навпаки, переносив їх усе важче. Це було пов'язано спочатку з появою дітей, потім онуків.

— Адже у вас теж є діти, — звернувся Микола Миколайович до Біронта.

— Два сини. Дочка.

— У мене більше. І сила онуків. І знаєте, що я подумав? Діти — найсуворіші судді наших вчинків. Дітям завжди кортить мати видатних батьків. Ну, гаразд, ми не виберемося звідси…

Біронт здригнувся. Геолог удав, що не помітив.

— Припустимо. Наша загибель виправдовує всі наші похибки. А якщо виберемося? Чи зможемо приховати, що тремтіли від страху, як зайці?

— Мені здається… ви дуже… маєте рацію.

— Ще б пак! Як можна нічого не робити, коли сама доля привела нас у найпотаємніші схованки природи. Ви тільки гляньте, який багатющий матеріал для обробки. Хіба не знайшлося б дослідників, які, не вагаючись, погодилися б опинитися на нашому місці, щоб побачити все це?

— Так, так, ви, певна річ, маєте рацію, — згоджувався Біронт, і руки його мимохіть потягнулися до перемикачів. — Ви маєте рацію. І все ж таки те, що скоїлося з нами, жахливо. У мене голова йде обертом. Я ж зовсім не хоробра людина. Я не переношу фізичних страждань. Я просто збожеволію.

— Дурниця! — відрізав Микола Миколайович. — Наші голови мають особливий гарт і якщо вистояли п'ятдесят років з гаком у боротьбі з матінкою природою, тепер з ними нічого не станеться.