Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

Чураков і Дектярьов мучилися мовчки. Вадим чекав останньої хвилини: він був певен, що програмні датчики ось-ось зіб'ються і втнуть таке, що одразу покладе край усім мукам.

Тільки Міхєєв знайшов у собі сили подати воду знеможеному зв'язківцю. Повернувшись у гамак, він тут же знепритомнів сам.

Застогнав Андрій. Вадим крикнув: «Будь воно все прокляте!» — і розридався, як дитина. Дектярьов мимрив крізь зціплені зуби.

І підземохід стогнав, похитувався, як смертельно поранена людина. Проте рухався далі, туди, куди його спрямували люди: униз… униз… униз… крізь шалений танок розпеченої речовини.

Тільки наприкінці шостої доби почала вщухати хитавиця. Гіроскопічні автомати впевненіше відбивали натиск підземної стихії.

Пішла на спад і вібрація. Корпус, як і раніше, гуркотів, стугонів, але вже виразніше проступали знайомі звуки двигуна, що працював.

І сьому, й восьму добу люди залишалися в гамаках. Опритомнювали повільно. Головний біль не дозволяв сприймати навколишнє.

Від нього так отупіли, що, розплющивши очі, лежали до всього байдужі й не пізнавали один одного.

Першим схаменувся Вадим.

— Живі! — закричав він, переборюючи біль у голосових зв'язках. — Ми живі! Чуєте?

На дев'яту добу підземохід досить віддалився од зони гіпоцентра. В кабінах настала благодатна тиша. Тоді разом, наче змовившись, заснули. Спали годин дванадцять чи навіть чотирнадцять. Сон прогнав головний біль. Опритомнівши, відчули голод.

Та вибратися з гамаків було нелегко. Суглоби розпухли, особливо в ліктях та в колінах. М'язи так ослабли, що не вдавалося ні напнути на себе ковдру, ні сісти. Коли ж Андрій стрибнув з гамака на підлогу, він не встояв і впав, здивовано позираючи на товаришів. Ті, примовкнувши, в свою чергу, розгублено стежили за механіком.

Це було й смішно, й сумно. Шість дорослих чоловіків заново вчилися ходити. Сяк-так діставшись до столу, вони не змогли наїстися: руки не тримали ложку, щоб відкрити коробку з концентратами годі було й думати.

Тільки через добу вони вдовольнили свої апетити. А наївшись, стали з цікавістю розглядати один одного.

— Одначе… — сказав Дектярьов. — З ким маю честь? Привиди ви чи люди?

Він, жартуючи, скубнув Біронта за руду борідку, що відросла останнім часом. Вчений не образився. Усміхнувся щасливо і всепрощаюче.

Неголені, схудлі, вони справді бозна на кого були схожі.

— Що ми пережили! — зітхнув Скорю-пін. — Комусь розповідатимеш, то й не повірить.

— Петре Панасовичу, — Вадим звернувся до водія, — ви не заперечуватимете, якщо я зупиню підземохід?

Міхєєв розвів руками.

Екіпаж слідом за командиром підземохода спустився до кабіни керування. Вадим сів за пульт, глянув на прилади, та раніше ніж натиснути кнопку, запитав:

— А все ж таки шкурка варта була вичинки?

Дектярьов став серйозний. Він відповів:

— Варта, Вадиме Сергійовичу. Хай твоя совість буде чиста. Влетить нам дуже, це так. Я характер Аркадія Семеновича знаю. Суворий у нього характер. Та ми тебе скривдити не дамо. Хай уже всім голови стинають. Так, Валентине Макаровичу?

— О, я тепер такий багатій! — Біронт задоволено потер руки.

Командир підземохода натиснув кнопку. Двигун і бур замовкли, тиша настала ідеальна.

Тоді Біронт ляснув пальцями обох рук і, на диво всім, зробив спробу виконати якесь хитромудре па. Та через те, що він ніколи в своєму житті, навіть замолоду, не танцював, то й зараз у нього нічого не вийшло.

— Не забувайте, колего, — нагадав йому Дектярьов, — нам доведеться ще раз пройти крізь гіпоцентри.

І цим одразу вгамував атомістів запал.

Відпочивши й відновивши сили, люди знову почали жартувати. Дектярьов і Біронт поспішили до своїх робочих місць. Нервове напруження спадало.

Чотирнадцять годин підземохід лишався нерухомий — саме стільки часу, скільки потрібно було для перевірки апаратури. І за ці чотирнадцять годин Андрій встиг передумати більше, ніж за все життя.

Він думав про себе, про те, як він жив і працював і як йому треба б жити й працювати.

Важко сказати, що стало поштовхом до того зламу, який так несподівано назрів у Андрієвій душі. Та й чи був він несподіваний?

Невиразна тривога зростала. Варт було заплющити очі, як уява зараз же переносила Андрія на космічний корабель. Андрієві хотілося простору, відчуття безмежності.

Рішення було спочатку неясне, туманне. Але поступово воно ставало все осмисленіше. Переходячи від апарата до апарата, Чураков у думці уточнював свою подальшу поведінку: після повернення ПВ-313 він покладе на стіл головному конструкторові заяву про звільнення. Прощавай, підземна техніко! Відтак напише іншу заяву — до космічного відділу при Раді Міністрів. Робота йому знайдеться.