Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

Якби не було гіроскопічних автоматів, машину перевернуло б, закрутило. Вона б скидалася на падаючий літак, у якого відвалився хвіст.

Підлога знову ще більше нахилилася, і Вадим вдруге повис у повітрі. Він закричав, але не почув свого голосу, йому здалося, що зараз він не витримає і збожеволіє.

Раптом поруч з'явився Міхєєв. Водій спіймав момент і підставив йому плече. Вадим навіть не помітив, як знову опинився в кріслі.

— Повертати назад ризиковано! — закричав Петро Панасович над самісіньким Вадимовим вухом. — Під час переключення гіроскопу машину почне обертати і нас розтрощить об стіну. Треба вибиратися спочатку з зони гіпоцентрів.

Командир підземохода одразу збагнув слова Міхєєва. Коли ж до нього нарешті дійшло їхнє значення, то здригнувся. Справжня смерть щойно стояла за його спиною, і якби поруч не опинився Міхєєв, він би, Вадим, загубив і себе, і всіх членів екіпажу.

«Боягуз! — вилаяв себе Вадим. — Не витримав, розписався… Дослідник, першовідкривач. Погань ти, ось хто!»

Йому вдалося опанувати себе. Він зручніше влаштувався в кріслі, не наважуючись, проте, дивитися водієві в очі. Йому було соромно власної слабкості.

Вадим увімкнув внутрішній зв'язок, викликав по черзі механіка, зв'язківця, геолога. Всі сиділи біля пультів, на своїх місцях.

Яким чином могли виникнути течії у твердому середовищі, стиснутому майже до щільності металу? Дектярьов так відповів на Вадимове запитання:

— При розпаді ультракристалів звільняється величезна енергія. Відбуваються різкі стрибки тиску. А речовина навколо нас пластична, зовсім як гума. Вибухи примушують її стискатися. Потім вона повертається у вихідний стан. Шари базальту, таким чином, пересуваються в різних напрямках, несучи за собою підземохід. Якщо зважити, що деформація охоплює ділянки в сотні й тисячі кілометрів, то ми практично лишаємося нерухомі.

— Воно й помітно…

— Скорюпіну знову погано, — перервав Дектярьова голос механіка. — Знепритомнів.

Міхєєв почав вилазити з крісла, та Вадим випередив його.

— Залишайтеся біля пульта! — гукнув він. — Не зводьте очей з приладів.

Вадим зачекав, поки крісло злетіло вгору, а драбина опинилася внизу, і стрибнув, витягнувши руки вперед. Йому пощастило вхопитися за щабель.

Наступної миті крісло провалилося вниз, а драбина опинилася на стелі. Вадим повис на руках. Він зціпив зуби і, переступаючи зі щабля на щабель, почав наближатися до відкритого люка.

Петро Панасович стежив за Сурковим, поки той зник в отворі люка. Тоді він знеможено відкинувся на спинку крісла. Водій почував себе дуже кепсько, можливо, не набагато краще, ніж Скорюпін. Давалися взнаки роки.

«Це твій останній рейс, Міхєєв, — з гіркотою подумав він. — Час поступитися місцем молодим».

Підземохід кидало й далі то в один, то в другий бік. Пласти базальту то міцніше стискали його, то на хвилину послаблювали натиск. Стрибки тиску, викликані розпадом ультракристалів, справді нагадували вибухи. Разом із тиском різко підстрибувала температура, потужні звукові хвилі примушували вібрувати кожен гвинтик всередині корабля.

Вадим повернувся блідий, на чолі його виступали великі краплі поту.

— Навіщо ви… сюди? — запитав Міхєєв. — Я впораюся сам.

— Н-не знаю… Там не краще.

Відсапавшись, Вадим удруге викликав Дектярьова.

— На якій глибині припиниться розпад ультракристалів? — запитав він.

— Приблизно на глибині чотирьохсот кілометрів.

Глибиномір показував двісті дев'яносто кілометрів. Отже, ще… Від навколишнього шуму та скреготу, від нестерпного болю в голові командир підземохода ніяк не міг збагнути, скільки ж потрібно буде часу, щоб подолати сто десять кілометрів, які лишилися.

— Шістдесят одну годину, — підказав Микола Миколайович. — Дві з половиною доби.

Потяглися години вібрації і безперервного кидання підземохода, що зводили з розуму. Люди, не витримавши, бігли від крісел до гамаків, довіривши свою долю автоматам.

Та вібрація вже примушувала тремтіти саме повітря в кабінах, ніби воно було тверде тіло. Вібрація передавалася і через пружні найлонові підвіски. Від неї розламувалася голова, розпухали суглоби, з'являвся біль у м'язах, і шкіра на тілі палала. Щоб не бачити стін, які раз у раз перекидалися, доводилось лежати з заплющеними очима.

Не могло бути й мови про сон, про їжу. Нудило всіх, особливо Скорюпіна. Біронт стогнав, руки його щось шукали, він ховав лице в подушку, сідав у гамаці, охкаючи, падав горілиць.