Владимир Михайлов - Глибокий мінус

— Ну, то як? — спитав він. — Будемо прощатися, колего?

Колега Одіссей мовчав, на панелі його основного обчислювального пристрою витанцьовували вогники. Одіссеєві було не до прощань — зараз він, як малося бути, заганяв у себе нову програму. Дисциплінований колега. Отже — ходімо.

Та йому не хотілося йти, міняти звичну простору рубку великого корабля на ту мишоловку — кабіну шлюпки. І взагалі. Даремно тільки, що під час розгону напосівся він на ТД, котрий у керуванні кораблем анічогісінько не розуміє. Корифей і стартувати не зміг би по-людському. Ні, поки що все правильно. Та ось летіти, добиратися сюди три місяці, відтак кілька годин витримувати, правду кажучи, досить-таки неприємні прискорення, і все для того, аби у вирішальну мить кинути корабель напризволяще? Кажучи інакше, запустити його в невідомість, не сподіваючись знову побачити? А якщо він, Валгус, цей корабель полюбив? Звичайно, кібер Одіссей — тупак, та він хоч не скаржиться на в'їдливу вдачу пілота. А симпатизувати можна й машині. Ого, ще й як! Адже гарний корабель… — Можливо, — повільно сказав Валгус, — ти все-таки не вибухнеш? Зробиш люб'язність?

Одіссей усе мовчав і блимав, ніби розгубився. Але Валгус знав, що ніяка це не розгубленість; Одіссей працює і тільки.

— Та ні, — сумно промовив Валгус. — Де вже тобі відповісти? Це понад твій глузд…

Одіссей і цього разу змовчав, і тільки головка вертілася десь у його записувальному пристрої, що намотував на кристал будь-яке Валгусове патякання. Зараз доведеться витягти цей кристал, щоб його одержав Дормідонтов. Витягти кристал — Одіссей оглухне. Він більше не зможе записувати ні звуку. Шкода. З другого боку, виходить, що Валгус тільки по те й летів сюди — возити Дормідонтову списані кристали. Так для цього ж слід було послати поштаря, а Валгус — пілот-експериментатор і не найгірший. І не звик він залишати машину, доки є можливість не робити цього. Це давно стало звичкою випробувачів і експериментаторів. Ось так.

Але експериментатор мусить літати. І не хочеться, щоб цей твій політ був останній. А якщо вибух?

А якщо не буде вибуху? Крім того, в інструкціях написано тільки, що варт робити. Чого не треба, там не сказано. Наприклад, ніде не сказано, що не слід вірити Туманності Дор. Візьмемо й повіримо. І самі переконаємось, що він має рацію, бо в іншому разі Валгус просто не встигне переконатися. Все скоїться занадто швидко.

Валгус усміхнувся, втім, не дуже охоче. Що не кажи, до однозначного рішення прийти було нелегко. Особливо, коли ти не готувався заздалегідь. У таких випадках слід готуватися. Це дуже просто. Потрібна, власне, дрібниця. Забути про те, що було. Про минуле. Взяти за істину, що минулого не було. Це — півділа. Друга половина — забути і про майбутнє. Не думати про те, що буде. Завтра, через рік, через століття… Уявити собі, що майбутнього не буде, а якщо й буде — то його годі порівняти з тим, що маємо сьогодні, з сучасністю.

Слід думати лише про сучасне. Як зробити те, що вже стає сучасним? Не боятись позбутися минулого і втратити майбутнє? Ну?

Валгус думав, а час минав. Одіссей скінчив перемикати програму і терпляче ждав, лишень зрідка у надрах його щось потріскувало. Ну, то як же? Так або ні?

Валгус навіть поморщився, нелегко виявилось вирішити: так чи ні. Потім щось змусило його підвести голову.

— Ну, гаразд, — озвався він. — Той корабель мені, скажімо, примарився. Ну, припустимо, психологи розберуться… А от що ти двічі підряд відключався від фундаментальної пам'яті, якої сам бажав, — це ж не приверзлося? Отож, друже любий, тут щось не так. І виходить, що я навіть і не мушу тебе покидати. Авжеж. Дуже просто: щось десь не гаразд. Значить, нема певності в тому, що ти виконаєш усю програму до кінця. А отже, мені треба бути тут. Я просто-таки не маю права звідси піти. Це буде справжня втеча…

І знову на душі у Валгуса стало навдивовижу легко. Він підійшов до крісла, поплескав рукою по пульту і навіть пробурчав щось на адресу людей, які випускають у політ несправні кораблі. Через них пілот не може кинути машину, а мусить пильнувати за нею до кінця. Він бурмотів і всміхався. Потім подумав, що шлюпку ж треба відправити. Мало що може статися з її реакторами в полях, які створять генератори ТД під час проламування.

Валгус бігцем піднявся до шлюпки і ввімкнув її автоматику. Тепер вона загальмується де слід, надішле сигнал, і її знайдуть. Замість себе Валгус поклав у крісло та міцно прив'язав усі матеріали, які могли цікавити базу. Всі, крім запису розмов: раз він лишається, то й сказані слова хай зостануться при ньому.