Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Час зник. Годинник ішов, але він нічого не відлічував… Колін усміхнувся. Так, часу нема — історичного. Ніхто не може сказати, в якому році ми перебуваємо, які години показують стрілки, день зараз чи ніч, літо чи зима… Але фізичний час іде, нам його не обдурити, і мине ще немало годин, доки ми виринемо в еоцені. Там нас майже напевно чекають рести. Коштовні, залишені Сизовим. Ото він лаявся, коли виявив їх… Він інколи буває нестримний на язик, Сизов. Та то дарма.

А поки що уважно пильнуватимемо за тим єдиним ростом, що працює. Який тільки-но й виніс нас з історичного часу…

Колін поволі, за раз назавжди встановленим порядком, оглядав прилади, читав їхні показники. Часом, коли стрілки стрибали хто куди, він злегка повертав лімби на пульті, і стрілки верталися в нормальне положення, коливаючись в унісон. Цим зовні й обмежувалось мистецтво керування хронокаром, суть же його полягала в тому, щоб відчувати все і вживати необхідних заходів бодай на півсекунди раніше, ніж просигналять прилади.

Сидіти, стежити за приладами і зрідка повертати лімби — а більше, власне, й робити було нічого. Боятися перешкод немовби й не доводилося, бо в просторі машина не переміщалася — тільки в часі, а правильніше — у субчасі, в якому взагалі ніщо не існувало, і наткнутись було абсолютно ні на що. Єдине, що тут було реальне, — це густина часу. Не відчутна жодним органом чуттів величина…

Трясця його візьми, наскільки спокійніше і безпечніше їхати понад краєм урвища. Щоправда, густина часу, на щастя, нині зменшується в міру наближення до сучасності. Але зменшується не рівномірно, а з коливаннями. Оскільки густина, як відомо, стрибкоподібно зростає там, де час багатший на події. З другого ж боку, подіям відбуватися тим легше, що менші тиск часу та його густина, і це, зокрема, одна з причин усе стрімкішого прогресу. Щільність часу з роками зменшується, бо час існує в просторі, як і простір у часі, і час розширюється в просторі, як і сам простір розширюється в часі, неухильно розширюється — простісінько на наших очах. Це ми вже знаємо про час; цього не можна не знати в епоху хроногацій, хоч фізична суть явищ ясна нам ще далеко не завжди…

Колін глянув скоса на барохрон, потім на Юрка, що не відводив очей від приладу. Ні, показник не на червоній рисці. Ще можна жити. І навіть, здається, трохи підсилити темп. Га?

Ну ні, цього робити не слід. Підсилити темп — тиск підвищиться через опір субчасу — цього дивного середовища. Потім несподіваний стрибок густини — і все. О, ні…

Колін сидів так само нерухомо, працювали, здавалось, лише очі. До олігоцену лишилось не так уже й довго. Тепер можна й відпочити, бо що ближче до сучасності, то нижчий темп і більшої уваги вимагатиме машина. А поки що за приладами може постежити Юрко. Тільки стежити, самому ж ні до чого не доторкатись, остерігаючись негайної, безжалісної і страшної розправи.

Колін так і сказав. Юрко зітхнув.

Сон прийшов несподівано швидко. Прокинувся Колін сам і якраз у ту мить, коли треба було: Юрко вже підняв руку, щоб труснути його за плече. Курсовий хронатор щойно одержав сигнал маяка групи еоцену. Цей етап прориву закінчувався. «Мої рести, — весело подумав Колін. — А дайте-но їх сюди…»

Рожевий туман зник так саме миттєво, як і впав, — нікому ще не вдавалося вловити мить, у яку відбувалося те перетворення, і хронокар знову з'являвся в історичному часі. Колін вимкнув ретаймер і солодко потягнувся.

Відтак він уліз у відділення ретаймера і помацав долонею рест. Гарячий, але ще не настільки, щоб треба було побоюватися всерйоз. Все-таки в них величезний запас міцності.

Далі Колін відчинив дверцята і стрибнув на землю третинного періоду.

Розвиднілось. Повновиде сонце, потягаючись, розминало проміння. Петько спав у наметі.

Юрко поквапливо розбудив його.

— Фенакодики-о? — спитав Юрко співчутливо.

— Фенакодики-о? — сказав Петько й позіхнув. — Вони страшенно інтелектуальні. І добряче прогресували за останні двадцять тисяч років. Я стежив, можна сказати, з дня на день. Новини привезли?

— Привезли, — кивнув Юрко. — Де у тебе рести?

— Які?

— Прокинься, — сердито сказав Юрко. — Нам ніколи. Ті самі рести. Мої. Які тобі залишив Сизов.

— А він не залишав, — солодко простогнав Петько і заплющив очі. — Він поспішав. Я повантажив контейнери, і він рушив далі. Буде днів за два з гаком. А навіщо вам рести?