Владимир Михайлов - Глибокий мінус

— Ми мусимо знайти спосіб допомогти…

— Адже ти знаєш, — повільно вимовив Ван Сайєзі, — ми не хронофізики. Пасажири… Тобто вести хронокар може кожен із нас, але куди? Ти тут єдиний фахівець зараз…

— Я поясню вам усе. По суті… задано задачу із збірки вправ з теорії часу. Мета: врятувати результати експедиції та її учасників, звичайно. Засоби: запаси енергії, які є тут, у мезозої, і наш хронокар. З трьох машин експедиції можна розраховувати тільки на нашу.

— На скільки вистачить нашої енергії у перерахунку на всіх?

Це спитала Ніна.

— Хвилинку… — сказав Ван. — Нумо, підрахуємо, як це вийде в цифрах…

Він добув з кишені олівець, почав підраховувати, виписуючи тупим його кінцем цифри просто на піску.

— Усього нам цієї енергії вистачить — це вже абсолютно точно, суворий розрахунок — рівно на дві доби. Рівно, — повторив Ван, — без усякої зайвини.

Ніна зітхнула.

— А Сизов повернеться на добу пізніше…

— Отже, так не можна.

— Можна, якщо Сизов прийде раніше, — уточнив Колін. — Та коли вже в розрахунках виникає «якщо», то треба завжди пам'ятати, що це палиця з двома кінцями. Якщо раніше — а якщо пізніше, тоді що?

Усі мовчали, уявляючи, що буде тоді. Люди в глибокому мінус-часі будуть довго з тугою стежити за приладами, які покажуть, що все менше й менше лишається енергії… Стежитимуть і з кожною хвилиною дедалі менше віритимуть, що допомога наспіє. Умруть вони миттю, але до цього, навіть поза своєю волею, повільно вмиратимуть сотню разів і ще сотню…

— Що ж, — сказав Ван. — Хіба є інший вихід?

— Ні, — відповів Колін. — Іншого виходу нема. Проте…

— Га?

— Задача ще не вся. Адже енергія — тут, а вони — там.

— Привезти їх сюди. На хронокарі можна забрати всіх за один раз.

— Ні… Наша машина несправна.

Колін хотів сказати, з чиєї вини, та щось перешкодило йому, і він розгублено змовк. Тільки по паузі він повторив:

— Несправний… Ненадійний рест. Звичайно, можна ризикувати. Забрати їх сюди. Але ризикування дуже велике. Можемо не долетіти…

— Ага, — незворушно сказав Ван Сайєзі. — Це дещо змінює справу.

— Коли б ми й привезли їх сюди, — повільно проказала Ніна, — то однаково загинули б. Усі. Сизов же не знає…

— Не зовсім так, — заперечив Колін. — По-перше, за розрахунком часу він може встигнути. Три доби дано Сизову з урахуванням того, що половину цього часу він займатиметься на базі оглядом машин і профілактикою. Навантаження й дорога в обидва кінці займають тільки другу половину. Отже, якщо Сизов знатиме…

— Це вже друге «якщо», — вставив Ван. — А побудова з двома «якщо» не заслуговує поваги.

— І все ж тут є шанси. На гранично полегшеному хронокарі треба помчати в сучасність. До Сизова. Щоб ніякої перевірки зараз, ніякого ремонту. До того часу енергетичні контейнери буде вже повантажено. З ними він одразу ж хронує сюди. Він устигне, якщо не гаятиме часу на зупинках.

— Але, — недовірливо мовила Ніна, — рест може згоріти й по дорозі в сучасність.

— Тут ризикування менше: тиск часу збільшується із зануренням у мінус і зменшується до сучасності. Це має знати й ботанік, оскільки він бере участь в експедиції… Одне слово, навантаження на рест буде менше. Більше шансів дістатися.

— І все ж не сто відсотків…

Знову запала тиша. Колін зітхнув: тяжко, дуже тяжко… І зрозуміло чому. Давно вже минула епоха, коли поняття експедиція було тісно зв'язане з поняттям пригоди. Минулося. Експедицію продумують і споряджають так ретельно, що нічого загрозливого — іншими словами, непередбаченого — виникнути не може. На зміну романтиці катастроф давно і грунтовно прийшла романтика пошуку й відкриття. А тут вийшло інакше… Під загрозою виявились не багато й не мало — усі результати експедиції. І життя людей. Адже якщо Сизов не встигне, дехронуються не тільки люди — все зникне, до останнього приладу, до останнього клаптика паперу… Все, що завезене з іншого часу. Тут ми можемо перебувати лише під охороною енергетичних екранів. Ми беремо свій час із собою і можемо жити лише в ньому, як плавець бере на глибину моря свою атмосферу, без якої йому нічим дихати…

— Становище складне. І все ж вагатись не можна. Наслідки нашої праці не повинні пропасти для науки. Їх треба врятувати — навіть ціною життя. Й іншого шляху, окрім того, який пропоную я, немає.

Колін здригнувся мерзлякувато. Смутна перспектива… Та доволі про це. Ніхто не потоне в часі, якщо ти не розкриєш рота занадто рано. Геть такі думки. Нічого ставати м'якотілим. Тримайся…