Владимир Михайлов - Глибокий мінус

— Годі, — буркнув Колін. — Я все вже зрозумів.

— Далебі, ні, — посміхаючись, відповів Юрко. — Чи не скаже вельмишановний керівник, на якій, власне, підставі він бере участь в експедиції?

Колін спохмурнів. Починаються ці дурні жарти.

— Адже той, хто не знає, де зберігаються запасні рести, не має права брати участі в експедиції, правда?

— Ну?

— Так ось, високий керівник не знає. Вони зовсім не зберігаються в лівій верхній секції багажника. Там узагалі нічого нема. Секція порожня. Рест зберігався у верхній секції над дверима. Коли б не я з властивим мені інстинктом слідопита, наставникові довелося б довго шукати…

— Ану, стривай, — промовив Колін, досадливо поморщившись. — Це яка ще секція над дверима? Ніяких там рестів ніколи не було. Увесь пакет лежить там, де я сказав.

— Можливо. Тільки там не було ніякого пакета. І ніде не було. Всього один рест. Там, де я сказав.

Колін сердито пробурмотів щось, підвівся, старанно обтрусив штани.

— Ось я зараз тобі покажу…

Він широко закрокував до хронокара, смакуючи наперед, як зараз вийме із шафки плоский пакет, залитий задля безпеки чорною п'янкою масою, тицьне сосунця носом у рести і скаже… І скаже… І…

Його руки обмацали секцію: спершу спокійно, відшукуючи, до якої ж стінки притиснувся пакет. Потім ще раз, хутчій. Потім зовсім швидко, пальці ледь тремтіли. Голову в шафку одноразово з руками не втиснути, і Колін нишпорив, повернувши набік обличчя і зберігаючи на нім той напружено-досадливий вираз, який буває на лицях людей, що перезаряджають касети на світлі. Врешті Колін розігнувся, вийняв руки із секції, здивовано звівши брови, глянув на порожні долоні.

— Нічого не розумію.

Юрко глузливо хихикнув. Колін зазирнув у сусідню секцію. На підлогу полетіли захисні костюми, білизна, якесь шмаття — Колін тільки все дужче сопів, дістаючи кожен новий предмет. Із третьої шафки з'явились консерви, посуд та інше кухонне начиння. Секцій у багажному відділі було багато, і після кожного обшуканого сховища обличчя Коліна ставало все похмуріше. Зрештою вийнято все з останньої шафки. На підлозі височіла піраміда з банок, склянок, ганчірок, касет, запасних батарей, сковорідок і ще чогось. Пакета не було.

— Прибери, — сказав Колін крізь зуби. Різко повернувся, стукнувся плечем об відчинені дверцята, гаркнув і виліз із хронокара.

Юрко не наважився перечити: він знав, коли жартувати не слід. Щось мурмочучи нещасним голосом, він узявся за купу. Колін ступив кілька кроків і спинився, потираючи чоло. Від такого в будь-кого могла розболітись голова.

Рестів нема. Нема всього пакета — п'ятьох новеньких, справних деталей, замість них Юрко знайшов одну-єдину. Знайшов зовсім не там, де слід було. І — один. Звідки взявся цей рест? І куди поділась решта?

Колін довго згадував. Нарешті пригадав, рест лишився в секції над дверима ще з минулої, сьомої комплексної експедиції, яка вперше дісталася до мезозою. Це був рест, що вже попрацював. Ще придатний, правда. Та тільки ніхто не міг сказати, коли він згорить. Те могло статися будь-якої хвилини.

Добре, що нікуди не треба рухатися. Інакше — біда. Та річ не в цьому. А в тім, що не десь там — у мінус-хроністській експедиції раптом, ні сіло ні впало зник цілий пакет рестів. Єдиний резервний — на хронокарі. Так не годиться. Це брак відповідальності. Це могло б поставити під загрозу виконання наукової програми, і добре, якби не щось більше.

Та й рести зникли, певно, не без допомоги нього юного ледаря. Безсумнівно.

Може, він надто вже чіпляється?.. Ні. Хлопчак, з якого майже ніякої користі в експедиції — так, дуже ймовірно, що ніякої, — шукає розваг. Возиться з ящерами. Гасає туди-сюди. Бере хронокар, що взагалі заборонено. І спалює рест. Добре, що на машині є автоматика, яка одразу ж виводить хронокар із субчасу. А то б…

Отже, доведеться просити рести з резерву Сизова. І переживати всю цю історію. Замість того щоб аналізувати вже одержані результати, систематизувати їх, визначати нові напрямки… Замість цього керівник експедиції думатиме про долю пакета рестів і ставитиме себе під удари сизовських дотепів.

Колін зітхнув. Звідти, де на низеньких колесах стояв хронокар — напівпрозорий еліпсоїд з трохи роздутою багажною частиною, — долітав глухий стукіт і дзенькання металу. Це Юрко виймав спалений рест. «Треба мати особливий талант, щоб так дотла спалити рест, — подумав Колін. — Там уціліло десятка півтора комірок, не більше».