Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Він на мить замовк, і юнак, скориставшись паузою, вставив:

— Ну, щодо цього, то можна сперечатися..

— Все життя за останні роки, — неголосно сказав Кленов. — І все надаремне…

— Чому ж надаремне?

— Вони відлетіли. — Найстаріший раптом сперся на лікоть і різко спитав: — Чи ні? Відповідайте!

— Вони відлетіли, — згодився Ігор. — Але не зовсім. Дещо залишилось.

— Знову записи, стрічки… Цього в мене й так було чимало. Не цього я хотів.

— Чого ж?

— Розгадати їх. Але для цього мені потрібен був хоча б один Журавель. Хоч би один!..

Юнак подумав, що дід, який лежить перед ним, — великий дід. Легенди говорили про нього — молодого, могутнього, такого, що домагається. Він старий, він немічний і зазнав поразки. Чого він хоче, спочинку? Журавля… Того журавля, що в небі, — як говорили колись… Чи захочемо всі ми журавлів, зазнавши останньої поразки, чи бодай думаючи, що ми її зазнали?

— Не обов’язково спіймати Журавля, — сказав він, та Найстаріший не слухав.

— Стільки років!.. — говорив він немовби сам собі. — Скільки я міг би сконструювати кораблів!.. Провести експедицій. Заснувати колоній… Адже я прожив багато літ.

Цього він міг і не говорити — тепер це було видно. Від бадьорості й моложавості Кленова немовби не лишилося й сліду: тепер це був справді дід, не тільки старий капітан, але просто дід.

— Але ж ви досягли мети! — сказав біолог.

Щось у його голосі змусило старого уважніше глянути в очі юнакові, і в тих очах він побачив щось таке, що примусило його сказати новим, чистим і вимогливим голосом:

— Кажіть!

— Ви хотіли дізнатися нове про Журавлів?

— Дурне запитання! — Це прозвучало роздратовано, і юнак зрадів тому, що старий космонавт, видно, знову входив у форму. — З мене багато хто кепкував, мене називали мисливцем за привидами, запевняли, що мені нічого не пощастить впіймати. І я не зловив…

— І в цьому саме й є ваша перемога, — сказав Ігор.

— Я не люблю загадок, — огризнувся старий. — І, якщо можете, не влаштовуйте тут сеансу гіпнозотерапії. Я ще не вмираю і, смію запевнити, зроблю це ще не так швидко. Нічого не втрачено. Ніяких дріб’язкових втішань, еге ж. Отже, я переміг. Як саме? Ну?

— Подумайте! — сказав юнак. — Адже це Чорні Журавлі Всесвіту!

— Ну й що?

— Адже вони живі — ці ваші Журавлі…

Найстаріший випростався. В рубці панував спокій, звичні криві ковзали по екранах, високий спів приладів раптово став чутним.

— Живі?.. — вражено прошепотів він.

— Авжеж! Ніхто, окрім живих істот, не може довільно змінювати швидкість і напрямок польоту. А вони зробили і те й інше.

Найстаріший опустив голову, провів долонею по чолу. Воно було мокре від поту.

— Мало того! — казав далі Ігор. — Пам’ятаєте, як вони шарахались од вашої пастки? Це не поле відштовхувало їх — вони ухилялися самі. Вони повідомляли один одного! Ви говорили, що вже робили спробу ловити їх у такий спосіб? Ну, тоді?

Кленов кивнув.

— Так от. Вони знають, розумієте, знають про цей спосіб! Ви навчили їх…

— Живі… Це не вкладається в голові.

Біолог усміхнувся.

— Треба вкласти.

— Але… як же вони живуть? Де?

— Тут! — сказав біолог. — У просторі. Чому ви гадаєте, що життя можливе тільки на планетах? Хіба сам простір не може бути пристанищем живих істот?

— Міжзоряний простір — оселя життя? Але хто чув про таке?

— І це говорите ви? А хто до вас чув про Чорних Журавлів Всесвіту?

— Чим же вони живляться? Чим?

— Очевидно, енергією, — сказав юнак, м’яко натиснувши на плечі старого і змушуючи його знову опуститися на ложе. — Очевидно, променевою енергією. Тому в них максимальна площа при даному об’ємі. Тому вони так люблять Нові: там вони одержують максимум енергії.

— А пересування?

— Ви краще за мене знаєте, що тільки ракета може пересуватися в просторі. Вони випромінюють, очевидно, кванти дельта-поля. Ви знаєте, що це — важкі кванти. Потрапивши в це поле, і вибухнув, очевидно, корабель… Поле йде і попереду їх: вони володіють чимось на зразок природних локаторів. До речі, цим, можливо, й пояснюється їхній стрій конусом: за такого строю жоден з них не потрапляє у вихлоп іншого і не заважає локації.

— А розмноження?

— Ви питаєте в мене занадто багато, — сказав Ігор. — Ми не знаємо, як вони народжуються, як помирають. Але й про це дізнаємося — з часом. А поки що ясно одне: Чорні Журавлі Всесвіту — це життя. Досі нам невідоме життя. Яка ще перемога вам потрібна?

— Але тоді це вороже нам життя?