Владимир Михайлов - Глибокий мінус

— Ні, — посміхнувся Найстаріший.

Він посміхнувся, хоч вуста його ще ледь тремтіли, — усміхнувся через те, що мав на це право: у водінні корабля він міг показати клас не тільки якомусь там біологу.

… Вони не спізнилися. Вони прийшли в точку зустрічі саме вчасно, щоб побачити, як пролітають Журавлі.

Дивні полотнища, які видно було у промені дельта-комбайна, що бив на тисячі кілометрів, в мертвому мовчанні міжзоряного простору пропливали повз корабель. Вони йшли бездоганним конусом, набагато точніше, ніж літали земні журавлі. І дивним, і примарним здавався їхній політ людям, які закам’яніли біля відеоекранів. Проліт кожного Журавля тривав мить — корабель ішов паралельним курсом, лише трохи відстаючи від ключа, — і за цю мить прилади корабля вловлювали наростання дельта-поля при наближенні кожного полотнища, потім його миттєве зменшення і знову наростання до максимальної величини, набагато більшої за першу, стрімке падіння до нуля — і все починалося спочатку.

Вони пролітали мимо — Журавлі, на яких старий полював так довго і яких бачив, судячи із статистики попередніх випадків, либонь, останній раз у житті. Остання можливість виконати своє завдання вислизала від нього разом з цими чорними полотнищами… Та він ще не був безсилий.

Він ще був дуже сильним, бо людина, яка шукала і знайшла, завжди буває незмірно сильнішою за ті перешкоди, які можуть постати на її шляху. Бо перший обережний дотик до нового і невідомого служить тільки розвідкою перед тим, як це невідоме буде схоплене впевненою хваткою розуму теоретика і рук експериментатора, а Найстаріший був і тим і другим. І коли б сталося так, що йому потрібні не дві, а чотири руки, то дві інші — він раптово відчув це — були тут, поруч, готові вчасно перехопити важелі. Він був ще дуже сильний і тому, що енергоцентраль продовжувала працювати, а кожен наступний Журавель пролітав усе ближче — це був конус, а не циліндр, — і треба було тільки повторити операцію відімкнення корабля і ввімкнення генераторів, щоб знову закинути дельта-поле. Ігор вмить зрозумів цей задум: не змігши впіймати Журавлів у заздалегідь розставлені сітки, Найстаріший хотів тепер накинути їх на одного з них у той момент, коли Журавлі пролітатимуть поблизу корабля. Біолог простяг було руку, та якась нова думка спинила його намір — рука повиснула в повітрі, і тільки щось схоже на усмішку ковзнуло по губах.

Стрілки приладів знову хитнулися, коли потужний згусток дельта-поля був викинутий випромінювачами корабля. І знову двоє припали до екрана.

Незрима і все ж матеріальна сіть ринулася саме у проміжок поміж двома Журавлями — і задній із них неминуче мав заплутатися в її потужних силових лініях. Але в ту мить, коли Найстарішому здавалося, що це вже неминуче, і він уже підніс був переможно руку, коли юнак уже аж присів, щоб через секунду кинутися в дикий, нікому не відомий урочистий танок, — неочікуване сталося знову.

Чорне полотнище раптово вигнулось і шарпнулося вбік. І нічим не можна було пояснити цей навальний ривок, що вивів його із зони дії пастки, коли він ще не ввійшов у зіткнення з нею. Кленов не збирався визнавати себе переможеним, але наступний Журавель відвернувся, ще й не дійшовши до місця попереднього, а третій — ще раніше. І скільки старий не мудрував, даючи підсилення, змінюючи фокусування, застосовуючи безліч хитрувань, миттю придумувати які міг тільки він один, — нічого не допомогло, і незабаром останній Журавель ковзнув мимо корабля, щоб, замикаючи стрій, з усе більшою швидкістю зникнути в темряві простору.

Такий вигляд мало це на екрані, і саме так це побачив Ігор. Але старому здалося, що останнє чорне полотнище, яке вислизало, здригнулося, на мить завмерло — і кинулося до нього, окутуючи його непроникливою, важкою й задушливою темрявою.

— Ну, як ви? — запитав Ігор.

Кленов поворухнувся і щось пробурмотів.

— Усе гаразд, — промовив Ігор. — Лежіть спокійно.

— Курс, курс?

— Завтра швидкість зменшиться до безпечної. Повернемо додому.

— А Журавлі?

— Вони далеко… — Ігор задумався і повторив: — Далеко…

Найстаріший без звуку відкинувся на вузьке ложе. Вуста його ворухнулися, і біолог нагнувся до нього, щоб почути.

— Життя…

— Не турбуйтесь, — сказав Ігор. — Ніякої небезпеки. Просто нервова перевтома. Ви надто багато літали. У вашому віці…

Уста Кленова скривилися в посмішці.

— Люди вмирають не од віку, — повторив він висловлену раніше думку. — Головне — розчарування. Я їх пережив чимало. І це — останнє…