Владимир Михайлов: Глибокий мінус

«Це так і залишиться мріями», — подумав біолог, а старий продовжував говорити:

— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.

Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.

— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є ці стрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цю єдину гіпотезу, про яку варто говорити.

— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…

— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.

Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме тепер Ігорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:

— То жодних закономірностей, кажете?

— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіх випадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки це справді — закономірність, а не випадковість.

— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашу гіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досі невідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…

Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і все ще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.

— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, проста логіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…

— Але чому? Адже ви самі…

— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, — судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати — поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі, їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114–0. А до неї звідти було близько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років до нього мала стати Новою.

— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.

Найстаріший помовчав, потім сказав:

— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на час проходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж саме і в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете способу зупиняти час греблями і повертати його назад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.

— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?

— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох інших фактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся і зазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тільки питання терпіння. Тієї самої втрати часу…

— Але ж ви летите навмання.

— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Тому я й вилетів так швидко…

Він хотів додати: «І тут ви в останню мить стали пасажиром», — але вирішив, що говорити цього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коли він і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… А хлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, а сам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка до самотності…

Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопець подумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. І Найстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, що враз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.

— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. — Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..

За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж від розуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту, готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильніше починає калатати серце…